13. "Ще один потенційний кавалер?"

Еля 1/2
Мене завжди трохи смішила ідея «почати нову сторінку». Бо по-перше, мій щоденник уже давно перетворився на збірку комедійного трешу з елементами драми, а по-друге — що за диво-ручка така, якою можна перекреслити старе? І от я йду в кав’ярню. В ароматну, теплу, затишну кав’ярню з дерев’яними стільцями й маленькими світильниками, де пахне не тільки корицею, а й «новою сторінкою», приправленою цілком очевидним підтекстом. Максим чекає. 
Він, як завжди одягнений стримано , але зі смаком. У кутку кав’ярні, біля вікна, за столиком із виглядом на вузький провулок, він сидів, ніби головний герой зимового ромкому. До повної картинки не вистачало лише снігу й новорічних пісень на фоні.
— Привіт, — я привіталась і вмостилася навпроти.
— Привіт, радий бачити. Сподіваюсь, ти не замерзла.
— Ні не дуже, хоча по дорозі сюди двічі ледь не гепнулася , на дорозі жахлива ожеледиця.
Максим усміхнувся. Тепло, але трохи… ніби з напругою. Як у людей, що тримають заготовлену репліку, але чекають ідеального моменту, аби вистрілити. На столі — дві чашки кави. Він замовив заздалегідь.
— Я дозволив собі взяти тобі капучино. З ваніллю. Сподіваюся, ти не з тих, хто п’є лише чорну без молока і цукру..
— О, ти вгадав. Але я сьогодні в хорошому настрої, тож ваніль підійде.
Перші кілька хвилин розмови були доволі типовими. Погода. Університет. Викладач, що вимагає, щоб студенти читали думки. Катя, яка втретє поспіль заливає флешку чаєм. Мелісса, яка вчора серйозно обговорювала з Владом моральний вибір у дорамі. Максим слухав уважно, іноді жартував. Його жарти були… нормальні. Не блискучі, не провальні. Як кава без цукру — просто є.
Я розслабилася. Трохи. Але всередині все одно ворушилось відчуття: щось буде. І воно, як завжди, почнеться зі слів: «Я давно хотів тобі сказати…»
І я не помилилася хоча весь вечір сподівалася, що цього не станеться.
— Слухай, — почав Максим, трохи нахиляючись ближче, ніби зменшуючи відстань між «дружньо» і «інтимно». — Я не з тих, хто ходить навколо, чекаючи знаків згори. Мені здається, ми з тобою досить добре ладнаємо.
— Угу, — я сьорбнула каву, та так , що ледь язика не попекла. Занадто гаряча. В принципі, як і вся ця  ситуація.
— І… Ти мені подобаєшся. Ще з першої зустрічі. Ти розумна. Смішна. І не боїшся відповідати різко — це лякає, але в хорошому сенсі.
Він далі почав говорити про мої хороші якості, чому ми підходимо один одному і могли б стати гарною парою. По правді, це виглядало як "мінікастинг" на роль його нової дівчини, що мене неабияк шокувало. І в моїй голові в той момент пролетіло все — від плану “ввімкнути задню і втекти” до “зачитати йому цінності свого внутрішнього феміністичного кодексу”. Але з мене вирвалося:
— Ой! А що це за дивовижний торт стоїть біля барної стійки? Я… піду подивлюсь. Може, щось візьму. Тобі щось брати?
— Ні, дякую. Я зачекаю.
Я встала. І поки йшла до вітрини з десертами, мій мозок запустив аналітичний центр: Окей, він не виглядає небезпечним, але я не відчуваю до нього нічого. Ну, крім легкого соціального тиску й бажання покинути тіло, як героїня “Твін Піксу”.
Я обрала десерт із журавлиною. Символічно. Кисло. Як мої думки в той момент.
Я повернулась. І от — дрібниця, але чомусь мій телефон лежав екраном донизу. Я точно пам'ятаю, що залишала його екраном догори. Звичка. Бо завжди очікую повідомлення. Від Мел. Від групи. Від… когось іншого. Але, може, я просто забула. Або хтось зачепив.
Максим підвів погляд:
— Ти повернулась. Я вже думав, що втікати до бариста стало трендом,— він ніби і пожартував, але в очах майнуло щось холодне , що мене насторожило.
— Ще не ввійшло в моду, — усміхнулась я, сідаючи.
Ми ще трохи поговорили. А потім — він знову перейшов у той голос, яким люди кажуть «я зробив вибір».
— Я подумав… Ми могли б спробувати зустрічатись.
Він сказав це спокійно. Без фанфар, без “ти моя доля”. Просто — наче говорить про якісь прості речі.
Я поклала виделку. Подивилась йому в очі.
— Максим, ти дійсно хороший. І я вдячна, що ти не почав цю розмову через Instagram. Але я не відчуваю того, що треба. Не хочу тебе обманювати. Пробач.

Його обличчя залишилось спокійним. Але очі — трохи стемніли.
— Це через Вельського?— запитав він, хоча прозвучало більше як ствердження, в не питання.
— Ні, — сказала я швидко. Можливо, занадто. — Просто... я більше сприймаю тебе , як друга.Розумієш?
Максим кивнув.
— Все окей. Я не ображаюсь. Ми можемо бути друзями.
Його усмішка була рівною. Але дивною. Як у людини, яка програла гру, але планує наступну партію.
Я усміхнулась у відповідь. Бо що ще лишалося?

Еля 2/2
Двері нашої кімнати відчинилися з тим самим театральним скрипом, ніби сам гуртожиток натякав: «О, знову ти, моя емоційна мандрівнице, принесла чергову драму?» Мелісса сиділа на ліжку в позі в’єтнамського монаха, загорнувшись у плед, схожий на залишки бабусиної фіранки. На колінах — ноутбук, на екрані — щось корейське, судячи з того, що всі персонажі або кричали, або плакали, або пили каву під дощем.
— Ну що, міс Шерлок, повернулась з польового завдання? — кинула вона, не відриваючи погляду від екрану.
— Можна сказати і так. Лише замість підозрюваного — надто ввічливий хлопець. І замість доказів — кекс із журавлиною.
— Це ти зараз натякаєш на Максима чи на свою звичку ускладнювати собі життя?
— На обидва варіанти.
Я скинула куртку, вкинула сумку в куток і сіла на своє ліжко так, ніби зараз розпочнеться допит. А він, як відомо, від Мелісси завжди з елементами психологічного шоу.
— Ну? Як він? Не блимає в темряві? Не викрутив шию, коли дізнався, що ти не любиш ванільні компліменти?
— Ні, все було… нормально. Він дуже старався. Чемний. Усміхався. Слухав. Замовив мені капучино, сказав, що я йому подобаюсь.
— І?
— А я пішла подивитись на десерти.
— В сенсі — втекла?
— Тактично відступила.
Мелісса зітхнула і вимкнула серіал. Це значило, що зараз буде серйозна розмова. Серіал для неї — як святе. Якщо вона ставить його на паузу — то це серйозно .
— І що ти сказала?
— Що не відчуваю нічого серйозного. І що пробач, але ні.
— Він сприйняв це… як?
— Як актриса другого плану в дорамі. Усміхнувся, сказав: “Все нормально, будемо друзями”. І усмішка така… занадто мила.
— Ну це ще нічого не значить.
— А я знаю. Але, блін, Мел, чому мені здається, що навколо мене або ті, хто грає, або ті, хто просто занадто хороші, що виглядає підозріло?
— Тому що ти — законна донька здорового цинізму та романтичної наївності.
— Вау. Це було навіть поетично.
— Я просто надивилась поезій в титрах до драм.
Я лежала, дивлячись у стелю. Там, де тріщина трохи нагадувала блискавку. Часом мені здавалося, що це й є мій мозок — з тріщинами, де оселились Діма, Максим, і ще десь в кутку — Ваня, який досі не визнав, що я його покинула.
— А з Дімою ти, що будеш робити? — спитала Мел після паузи, як мати, яка все ще сподівається, що її донька не втекла чергової дурниці заради "сумнівного" хлопця.
— Нічого.
— Уточни. Нічого, бо нічого? Чи нічого, бо так буде краще для тебе і ти боїшся йому довіритися?
— Нічого, бо... я втомилась. Від обману, від очікувань, від себе самої, яка щось придумала, а потім страждає. Якщо йому справді є , що сказати — то він скаже. Якщо ні — значить, все було грою. І краще закрити цю сторінку і рухатися далі.
Мелісса не сказала нічого. Просто кивнула. А потім усміхнулась.
— Це було… мудро. І без драм. Ти ростеш, дівчинко.
— Я просто залишилась без сил на нову драму. Якщо чесно — я втомилася і  хочу тільки чаю з лимоном і серіал без любовної лінії.
— То тобі не до мене, — кинула Мел, — мені якраз прислали нову серію про хлопця, який повернувся з армії і став баристою, закоханим у дівчину з мізофонією.
— Це що?
— Це коли тебе дратують звуки. І я її дуже розумію.
Ми обоє засміялись. І атмосфера в кімнаті  стала трохи приємнішою , так Мел вміє підняти мені настрій, а ще вміє слухати і не критикувати, так завжди було . Це як буває, коли після довгого дня ти приходиш додому, і хтось ставить тобі чайник, не питаючи “що не так”, бо й так все видно.