12. "Межа вибору"

Еля
Усі великі рішення приймаються на лавках. Ну серйозно. Подумайте: розриви, освідчення, перші “я тебе люблю” і фінансові обговорення типу “ми сьогодні їмо макарони чи знову хліб з майонезом?” — усе на лавці. І от ми сидимо з Меліссою на холодній дерев’яній лавці, яка, здається, вже знає більше, ніж наша кураторка.
Я тримаю телефон, як гранату, що от-от зірветься. Відео вже є. Збережене. У гарній якості, навіть з чітким звуком, де Сашко рже, а Руслан видає: “Та він реально закохався”. Я це відео прокручую вже п’ятий раз. Знаєш, як виглядає заїжджене “він її кохає, але…”? Саме так. І в цьому “але” — моя гідність, розтоптана, запакована і підписана: “Вельському від чергової фанатки”.
Мелісса мовчить. І це лякає ще більше, ніж коли вона говорить. Бо коли вона мовчить — це не означає, що в неї немає думок. Це означає, що вона їх сортує як документи на візу.
— Ну? — нарешті озвалася вона, — Ти будеш сидіти ще тридцять років і гортати це відео чи вже натиснеш?
— Я… не знаю.
— О, класика. “Я сильна, незалежна і все зруйную, а потім п’ю какао під пледом і кажу, що воно само розвалилося”.
— Ти зараз мені допомагаєш чи принижуєш?
— Я — об’єктивний критик. І на відміну від тебе, можу тверезо оцінити ситуацію. А ситуація ця, повна ж...

— Я зрозуміла, — перебила я її .
Я подивилась на екран. На цю “маленьку помсту”, яка вже готова полетіти у світ. І, можливо, повернутись бумерангом.
— Вони сміялися, Мел. Вони реально сміялися з мене.
— Знаю.
— Я була просто “ставкою”. Мов оте печиво в студентському автоматі. Типу: “кількість балів — велика, шанс виграти — низький”.
— Але ж ти чула і те, як Влад сказав, що він закохався?
— Я чула. І ще чула, як хтось сказав: “Дві шайби в одне серце”. Це що, їхній рівень романтики?
— Ну вони не поети.
— Вони навіть не нормальні коментатори.
Тиша. Навіть вітер стишився. Я зітхнула й поклала телефон на коліна. Екран блищав, ніби знущаючись.
— А якщо я опублікую — він зненавидить мене.
— А якщо не опублікуєш — ти зненавидиш себе.
— Дуже дякую за таку розкішну дилему. Просто між “героїнею феміністичного роману” і “жертвою з фанфіку на Wattpad”.
— Не забувай, — сказала Мелісса, — це не про нього. Це — про тебе. Про те, чого ти хочеш. 
— А що я хочу?
— Щоб він дізнався, що тобі було боляче.
— А це точно не виглядатиме як істерика?
— Якщо і виглядатиме — то з драматичним смаком. І зі справжнім мотивом. І до того ж, він на це заслужив.
Я знову взяла телефон. Покрутила його в руках. Надіслати відео — легко. Перетворити його на ганьбу — теж. Але чи полегшає мені?
В голові знову його очі. Коли він дивився на мене в коридорі. Без усмішки. Просто… дивився. Як на людину. Не на ставку.
І все ж…я вирішила подумати, чи варте воно того.
 

Еля 2/2
Я навіть не пам'ятаю, як повернулася в гуртожиток. Голова була важкою, думки плуталися. Але в реальності — тиша. Коридор смердів їжею невідомого походження, сусід зліва голосно слухав шансон, а наша кімната зустріла мене запахом Меліссиних цитрусових серветок і духів, які мали назву «Evening Romance», але на практиці пахли як «лимон і надії студентки першого курсу».
Я кинула куртку на стілець. Лягла на ліжко. І просто… лежала.
Мелісса теж не сказала ні слова. Просто сіла на своє ліжко, закинула навушники у вуха і втупилась у стелю. Це був наш мовчазний договір — «не торкаємось поки не згниємо в думках».
Я дивилась на стелю. На тріщинку в лівому кутку. І думала, як дивно: ми уявляємо біль, як щось велике, гучне, а насправді — це просто тиша. І в ній лунають його фрази. Погляди. Усмішки. Невловимі моменти, в яких ти була щасливою. Не через те, що він ідеальний. А через те, що ти вірила. Що це — правда.
“Біль не в тому, що він збрехав. А в тому, що я йому повірила.”
Я підвелась. Підійшла до вікна. І втупилась у темряву. Я бачила відображення свого обличчя у склі — втомлене, без фарби, без гри. Просто дівчина, яка намагається знайти себе серед шуму.

Я беру телефон. Відкриваю відео. Дивлюсь ще раз. На автоматі. Палець вже втомився зависати над кнопкою «опублікувати», а думки бігають по колу, як хом’як у колесі.
Чому я взагалі вагалась?
Тому що, чорт забирай, мені не хочеться мстити. Мені хочеться, щоб цього всього не було. Щоб він сам сказав. Сам зізнався. Сам зупинив цю гру до того, як я в неї втрапила. Щоб я не доводила собі, що я “не слабка”. Щоб я не доводила йому, що я “не іграшка”. А просто… була собою.
Я подумки згадую всі моменти. Як він стояв із гарячою кавою й простягав її мені, зробивши вигляд, що це випадково. Як він розсипав сніг на мою шапку й сказав: “Це знак, що ти мені подобаєшся”. Як після тренування виглядав стомленим, але все одно сміявся. Я сміялась теж. Щиро. І зараз ці спогади — як з фільму, який не закінчився титрами, а тупо обірвався на найцікавішому місці.
Телефон вібрує. Повідомлення.
Максим:
“Гей. Як ти? Я тут подумав… Може,  вип'ємо кави? Просто поговоримо. Ти вибереш місце.”
Я перечитала кілька разів. Не тому, що не зрозуміла. А тому, що раптом щось почало змінюватись. Це була… альтернатива. Хтось, хто не був гравцем у тій історії. Хтось, хто не насміхався над почуттями інших. Не будував ставок.
А потім я подумала: а що, якщо це просто нова гра?
— Мел, — озвалась я тихо. — Угадай, хто написав.
— Якщо це Вельський, я зітру йому обличчя твоїм старим підручником з права.
— Ні. Це Максим.
— О, наш улюблений “герой з реклами шампуню”? І що ж він?
— Пропонує каву.
— І?
— Я думаю… погодитись.
Мелісса сіла. Схрестила руки. Подивилась на мене з тією самою “вчительською” серйозністю.
— Ель, ти впевнена? Бо це не тік-ток-знайомство. Це — нова історія. І вона почнеться, навіть якщо стара ще не закрита.
Я мовчала. І кивнула.
Підійшла до телефону. Подивилась ще раз на відео. І... не наважилась.
“Може, поки що… ні. Може, просто побачу, що буде далі. Що буде, якщо просто… перестати воювати.”
І я відповіла Максиму:
“Добре. 17:00. Кав’ярня біля бібліотеки.”