11. "Всього лиш гра? "

Еля 1/3
Є певний тип ранку, коли світ дивно мовчить. Ніби щось знає, але ще не вирішив, як тобі це сказати. Сьогоднішній був саме такий. Мелісса відчайдушно копирсалась у косметичці, шукаючи щось між «легким макіяжем» і «я вийшла з реклами Dior». А я стояла перед дзеркалом і вчилась усміхатись.
Не просто усміхатись — а усміхатись так, ніби все добре. Ніби я нічого не знаю. Ніби моє серце не схоже на холодну батарею у гуртожитку.
— Готова? — запитала Мел, обернувшись.
— Ага. Чекай… — я підмалювала губи. — Усмішка “я не підозрюю нічого” — активована.
— Погнали. Час грати в детективів.
На вході до корпусу я зауважила, що стою прямо як у кіно — повільно, з вітром у волоссі й з напівнатягнутою усмішкою. На нас уже йшли Діма з Владом, і я відчула, як в животі стиснулося щось маленьке, але голосне. Вперше мені хотілось, щоб він не підійшов.
— О, хто це тут у нас? — вигукнув Влад з таким виглядом, ніби побачив зірку Голлівуду в черзі до їдальні. — Дівчата, це ви для нас так вбралися, ну нічого собі?
— А ми так завжди, — сказала Мелісса з фальшивою невимушеністю, що навіть її брова зрадницьки піднялась.
— Привіт, Еля, — Діма стояв трохи збоку. Очі — наче сканери, вивчають моє обличчя на наявність якихось змін.
Але я тримаюся і не подаю вигляду.
— Привіт, Діма, — усміхаюсь. Солодко, мов печиво з прихованим перцем.
— Як твої справи? Після катка не захворіла?
— Ні, лише розтанула трішки. — І додаю подумки: на жаль, не від тебе.
Мелісса й Влад уже активно обговорюють якусь виставу в театрі, на яку він раптово «виграв два квитки». Хитро. Якщо це не спроба флірту, то я — чайник.
— Слухай, — почав Діма, — якщо ти вільна після пар… може, щось вип’ємо? Без катка. Без снігу. Просто… поговорити.
— Я б із радістю, але ми з Меліссою маємо… справи. Особисті. Дуже важливі.
— Ага, — підкинула Мел. — Ну, типу… операція. Глобальна. Стосується кави. І… косметики.
— Кави? — Влад не розумів, але кивав.
— І трохи науки, — додала я. — Скоро все таки сесія Ем...готуватися потрібно. Моколатуру там різну перечитувати.
— Ви сьогодні якісь… веселі. — Діма звузив очі, як кіт, що щойно внюхав, щось не ладне. — Але мені подобається.
Йому подобається. Гра. Образ. Усмішка. Добре. Запам’ятай цей момент, Вельський. Бо далі буде цікавіше.
— Побачимось! — Мелісса вже відходила, махаючи, як політик перед виборами.
— І не загубіться в тій “операції”! — крикнув Влад. І знову підморгнув.
Коли ми завернули за корпус, я видихнула так, ніби щойно зняла каблуки після випускного.
— Ну як? — шепнула Мелісса.
— Якщо мені дадуть «Оскар» за фальшиву щирість, я подякую тобі і тій рожевій помаді, яку ти змусила мене намалювати.
— Думаєш, він купився?
— Він… повірив. І якщо чесно, мені від цього стало приємно.
— Тоді — фаза 2. Час заглянути в його душевну “роздягальню”.
— Ага. І, сподіваюся, не потрапити туди буквально.

Еля 2/3
Якщо ти ніколи не ховалась у чоловічій роздягальні разом з подругою, щоб підслухати розмову хлопців-футболістів, то… ну, по-перше — вітаю з моральною цілісністю. А по-друге — ти багато втратила.
— Ти впевнена, що тренування у них о 16:00? — прошепотіла я, притискаючись до стіни спортивного корпусу, неначе щойно втекла з уроку біології, на якому вивчали жаб.
— Абсолютно. Влад завжди кидає в груповий чат гіфку з Роналду перед тренуванням. Це його “сигнал бойової готовності”, — відповіла Мелісса, витягаючи телефон і показуючи ту саму гіфку.
Роналду справді був.
Ми повзли коридором, як спецназ у дешевому серіалі. Я ще ніколи не відчувала себе настільки ідіотськи й адреналіново одночасно.
— Якщо нас спіймають — що скажемо? — спитала я.
— Що шукаємо туалет.
— У жіночій роздягальні?
— Феміністичний маніфест. Ми вимагаємо рівноправ’я.
Я кивнула. Аргумент.
Вже біля дверей роздягальні ми трохи затримались. Мелісса вийняла телефон, я — закусила губу. Тиша перед бурею. Поруч гикнув автомат із батончиками.
— Готова? — запитала вона.
— Як шпигун, який провалив усі тренінги.
Відчинили двері. Усередині — порожньо. Ура. Ми прослизнули як ніндзя у кедах. Почали шукати схованку. Шафи — вузькі. Лавки — відкриті. І тут...

— Оце ви куди?! — пролунав голос за спиною. Ми завмерли.
Тренер. 100%. Форма. Голос. І звичайно ж незмінний спортивний костюм, якому вже більше років ніж мені.
Я обернулась з виразом “ми —невидимки”.
— Дівчата? — він зсунув брову. — Вам що, у спортзал?
— Та… так, — Мелісса блискавично зреагувала. — Ми шукаємо… Владислава. З біофаку. В нього ключ… до шафки… з макетом черепа.
— Макета чого?
— Черепа.
— У роздягальні?
— Для курсової. Це... інтеграція науки й спорту, — додала я.
Тренер ще кілька секунд мовчки дивився на нас, ніби на тарганів у буфеті. Потім махнув рукою.
— Дивні ви… Але хай вже. За п’ять хвилин, щоб і сліду не було.
— Обіцяємо. Ви й не помітите , що ми тут були, — аж, занадто впевнено відповіла я, і ми зникли в дальньому кутку, у вузькому проході між шафами і стіною.
— Я не вірю, що це спрацювало, — видихнула Мелісса.
— Я не вірю, що ти знала слово “інтеграція”.
— Я — багатогранна особистість. Особливо, коли на кону шпигунська місія.
Ми залізли у вузький простір за шафами .Було темно, пахло потом, дезодорантом і трошки — шкарпетками.  Там ще стояла купа вазонів за якими ми і сховалися, таке враження , що ми в ботанічний сад потрапили , а не в хлопчачу роздягальню. І як вони тільки не зав'янулм від цих ем...  ароматів. 

— Якби знала , що тут такий сморід одягла б протигаз, — невдоволено поморщилася Мелісса, затуляючи рукою ніс.
Я лише хихотнула, хоча ідея з протигазом була не такою вже й поганою. Я увімкнула камеру на телефоні і ми стали чекати .
— І якщо зараз першим зайде Влад і скаже щось типу “Бро, ця Фаєвська мене лякає” — я зламаюсь, — прошепотіла я.
— Ні, першим точно буде Сашко. І перше буде— “ха- ха”, — прошепотіла Мелісса.
І ми обидві на мить забули, що робимо це не для фану.
Бо ми були майже як шпигунки. Тільки замість спецкамер у нас — iPhone із потрісканим чохлом. І замість рацій — сарказм.