9. "(Не) Секретна гра"

Діма 1/2
Є місця, де правда звучить особливо огидно. Наприклад — в стоматологічному кабінеті перед свердлінням. Або… у роздягальні після тренування, коли ти весь мокрий, роздратований, і хтось із твоїх “друзів” починає рити під тебе моральний підкоп.
— Ну, що там з Клею, — хмикнув Влад, жбурнувши рушник у лавку. — У тебе там що, нова тактика зваблення — через сніжки і какао?Яка романтика.
— Класика. Якщо не працює флірт — працює переохолодження, — озвався Тимур. — Жертва стає поступливішою, коли зуби цокотять.
— Ага, ще й мозок замерзає. В ідеалі — взагалі не встигає зрозуміти, як Дімон знову переміг, — додав Сашко, хлопець із вічним обличчям “я ні при чому, але слухаю все”.
Я закотив очі. Внутрішньо.
Зовні зобразив посмішку номер чотири: “я ще не вбив вас лише тому, що люблю вас і в мене немає чистих кросівок для втечі”.
— Розслабтесь, хлопці, — буркнув я. — Це просто кава. Ніхто не робив пропозицію руки і серця. Що ви так завелися?
— Але ж ставка залишилась, правда? — не відставав Влад.
Ставка. Це слово зараз звучало як ляпас. Раніше — воно було викликом. Веселою дурнею. “Підкорити заучку? Та елементарно, Ватсоне.” А зараз…
Зараз я згадував, як вона сміялась у кафе. Як спокійно мовчала, коли ми йшли парком. Як сказала “дякую” не як “ввічлива студентка”, а як дівчина, якій… було добре зі мною... Надіюсь.І я вже не був певен, на що саме поставив.
— Хочеш сказати, що ти вже близько? — натискав Сашко.
— А ти, як завжди, живеш чужими перемогами? — кинув я.
— Просто питаю, чи ставити вже фішку на “Вельський — серцевий король університету”, — буркнув той, сміючись.
І я розсміявся теж. Але лише тому, що так було легше, ніж сказати: "Мені вже не смішно."
Влад сів поруч, тихо. Це був той момент, коли жартів стає менше.
— Ти впевнений, що вона просто дівчина зі списку? — спитав він, тихо.
Я мовчав.
— Бо я знаю тебе. І ти не мовчав би після вечора з тією, хто тобі нецікава.
Я роззирнувся. Тимур уже пішов у душ, Сашко втикав у телефон. Тільки Влад. І його очі “я бачу, що ти валишся”.
— Я... не знаю, — відповів я чесно. — Спочатку це була просто гра. А тепер... вона говорить — і я не думаю про перемогу. Я просто хочу, щоб вона говорила ще.
Влад мовчав кілька секунд.
— А ти уяви, що вона дізнається. Про спір. Про все.
— Не хочу уявляти, — тихо сказав я.
І вперше відчув: гра — це не коли хтось виграє. А коли всі втрачають. По-своєму.

Еля
Коли щось здається занадто хорошим, щоб бути правдою — скоріш за все, це так і є.
Наприклад: знижка на каву — бо “ти виглядаєш, як та, хто заслуговує”. Або хлопець, який пів року з тебе глузував, а тепер раптом поводиться, ніби ти його дипломний проєкт, який він боїться завалити. І отут я почала думати.
— Ну що, Діма щей досі сталкерить тебе чи  вже до РАЦСу запрошував? — хихотнула Мелісса, влітаючи в кімнату з кавою і носом червоним, як у мультяшного оленя.
— Ще ні, але, здається, вивчає ґрунт, — пробурмотіла я, гортуючи конспект. На тій самій сторінці вже хвилин десять.
— Я бачила, як він на тебе дивиться. Це ж не просто так. Той погляд, знаєш, типу “ти не така, як усі”.
— А я й не така. У мене кредитка з мінусовим балансом і три зіпсовані флешки.
— Серйозно, Ель. А що, як він справді закохався?
— А що, як він ставить на мене в тоталізаторі з хлопцями? — видала я і замовкла.
Чому я це сказала? Бо в голові крутилася одна фраза.
Того дня, як ми виходили з кафе, Сашко, один із тих футбольних жартівників, кинув фразу:
— Вельський, та ти прямо романтик. Ще трохи — і всі ставки закриєш.
Він сказав це жартома. Але було щось у тому “всі ставки”, що залишило післясмак, ніби зубна паста з гірчицею.
Мелісса, як завжди, вловила мою зміну виразу обличчя.
— Що не так?
— А якщо це справді гра? Ну… хлопці можуть же...
— Тобто ти думаєш, що він вирішив закохати тебе заради приколу? — Мелісса виглядала так, ніби щойно почула, що на полицях закінчилась нутелла.
— Не кажу, що це точно. Але… Знаєш, коли всі навколо поводяться так, ніби щось знають, а ти — ні?
— Це звичайний стан студента.
— Дякую, міс Гостроязика. Але я серйозно. Пам’ятаєш, Влад щось казав про “нову гру Вельського”? І потім замовк.
— Влад завжди щось ляпає. Ти ж знаєш.

— А ще я знаю, як ти на нього дивишся. Не відволікай.
Мелісса почервоніла — не від холоду цього разу.
— Добре. Ти хочеш щось зробити?
— Поки що — ні. Просто хочу бути уважною. Якщо це правда… я хочу знати. Якщо ні — я, можливо, вперше дам комусь шанс.
Вона мовчала. Потім усміхнулась.
— Ну, принаймні одне ясно. Ти не байдужа.
Я зітхнула.
І в тому була найбільша небезпека. Бо коли тобі байдуже — ти не можеш бути пораненим. А зараз я вже почувалась мішенню.

Мелісса 
Зазвичай після пар я валіюсь у ліжко як драматична героїня чергової дорами, яка щойно втратила свою імперію. Але сьогодні все було інакше — бо Влад написав:
"Є кава. Є я. Хочеш поєднати?"
Я не знала, що мене приваблює більше — аромат кави чи натяк на флірт. У будь-якому випадку — я вже стояла біля його дверей і намагалася зобразити “ненав’язливу впевненість”.
— Проходь, — сказав він із тією своєю звичною напівусмішкою. — Я навіть прибрав.
— Якщо ти називаєш прибиранням те, що в тебе одна шкарпетка лежить на підлозі, а не дві — то вітаю, ти близький до прориву.
— Я просто вирішив залишити тобі загадку: де друга?
— Романтично, нічого не скажеш.
Ми сіли на підвіконня, обидва з чашками. Його кімната була напрочуд теплою — і не лише через батареї. У ньому самому було щось... заспокійливе. Як у пледу, який не намагається тебе обійняти, але якось так виходить.
— Ну , що там Дімон і твоя Еля?Ти , щось знаєш? — питає він після третього ковтка.
— Моя? Я ще не отримала офіційного права власності.
— Але ж ти переживаєш за неї, так? — підморгнув він.
Я зробила ковток. І не відповіла. Він сам продовжив.
— Та все у них нормально. Діма вже майже фінішує.
— Що значить "фінішує"? — насторожено перепитала я.
— Та нічого. Просто… — і тут він зловив мій погляд. І зрозумів, що ляпнув зайвого.
— Влад.
— Ні, серйозно, не те щоб там… — він почав плутатись.
А коли Влад плутається — це вже не Влад, а паніка в капюшоні.
— Сказав А — кажи Б.
— Ем… Та просто, у них з пацанами був… ну, як би… спір.
— Спір? — я поставила чашку. Тепер уже повністю насторожена.
— Ну, так. Типу жартома. Що він її "розтає", умовно. Нічого такого. Просто прикол. Ніхто не думав, що це зайде так далеко.
— Влад. Це серйозно.
— Та вона й не дізнається. Тай для чого.І Діма, здається, реально… зачепився. Може в них , щось вийде, навіщо псувати?— сказав він впевнена, але очі забігали.
Я мовчала. І тиша між нами була густішою за молоко в тому капучино, яке я залишила на підвіконні.
— Меліссо, ну не дивись ти на мене так. Це не я запропонував! І не я продовжував!
— Але ти мовчав. І сидів, поки вона починала довіряти йому.
Я встала.
— Мел, — сказав він тихо. — Я… просто не думав, що все зайде так далеко.
— А я от думала, Влад. Думала, що ви, футбольні “боги”, хоч іноді вмикаєте мозок. Але, схоже, ви ним тільки м’ячі обраховуєте.
Я пішла, навіть не озирнувшись. І тільки біля сходів зупинилась.
Бо тепер я не просто підозрювала. Тепер я знала.
І лишалось головне питання:
Як про це сказати Елі — і не зламати її остаточно?