8."Поцілунок, чи випадковість"

Еля 1/2
Бібліотека — мій особистий храм спокою. Тут не буває гучних розмов, тут запах паперу перебивають навіть парфуми з останніх маркетів, і мабуть найголовніше— тут не ходять хлопці, які вважають себе богами футбольного поля.
Але, як виявилось, і в храмах трапляються диво-візити.
— О, привіт! Ти тут? — голос Максима змусив мене здригнутися так, що я майже відкусила шматок ручки, яку н'гризла від звички.
Ні, Елю, це не обурливо. Це просто… дивно. Він уже втретє за тиждень “випадково” знаходить тебе в найбільш неочікуваних місцях.
— Так, уяви собі, я тут. Бібліотека — це місце, де я частіше буваю, ніж у ТікТоці, — відповіла я, намагаючись приховати іронію під маскою ввічливості.
Максим усміхнувся так, ніби я сказала неймовірно милий жарт. Він виглядав надто… правильним.
Сорочка. Папка. У нього навіть ручка була схожа на таку, якою підписують закони в парламенті. Чесно, трохи моторошно.
— Я подумав, може, ти не проти, якщо я сяду поруч? — запитав він, уже сідаючи.
Ахах, “не проти”? Питаннячко з подвійним дном. Ну сідай, сідай, місця ж, звісно, більше ніде нема.
— Якщо ти не шумітимеш і не будеш намагатись продавати мені свій курс по самореалізації — прошу, — знизала я плечима.
— О, ти сьогодні в гуморі, — сказав він і підсунув мені аркуш із якимись нотатками. — Я знайшов кілька джерел, які можуть підійти для твоєї теми. Хочеш, покажу?
— Ти знаєш мою тему? — здивувалась я.
— Ну, ти ж згадувала. Про право на інтелектуальну власність. Це цікаво.
Окей. Він пам’ятає. Це трохи… лячно? Вразливо? Професійно? Я вже не знаю.
Ми ще кілька хвилин переглядали матеріали. Він дійсно орієнтувався. Навіть більше — пояснював лаконічно й грамотно. Але весь цей час у мене було відчуття, ніби я сиджу на співбесіді, де мене намагаються обрати на посаду "потенційної дівчини".
Ми сиділи так майже годину, чесно кажучи мені вже стало нудно слухати і я вже хотіла піти , але не встигла я й слова сказати , як  у бібліотеку влетіла Мелісса. Буквально.
— Елю! А ти тут! Влад питав, чи підеш на дебати сьогодні. Я… ой, — вона замовкла, побачивши Максима. — Привіт?
— Привіт, — відповів він чемно.
Мелісса зробила погляд типу «я ще з тобою про це поговорю», але всміхнулась.
— Я не заважатиму, — сказала вона, пильно глянувши на мене.
— Так, все нормально. Ми тут просто... працюємо, — я підкреслила "просто", сподіваючись, що хоча б одна жива душа це зрозуміє буквально.
Максим запропонував вийти на свіже повітря після бібліотеки — мовляв, голова краще працює після прогулянки. Я погодилась. Можливо, через втому. А можливо, через бажання хоч трохи розібратися: що він справді задумав?
І хоча я намагалась переконати себе, що це просто вічливий жест — десь на дні мого саркастичного серця народився перший сигнал: Це щось не зовсім те, чим здається.

Еля 2/2
Здається, я погодилась на прогулянку не тому, що хотіла свіжого повітря, а тому, що в бібліотеці стало надто душно. Але не через опалення. Через атмосферу.
Максим ішов поруч — на відстані, що була одночасно зручною й занадто правильною. Він говорив щось про те, як важливо вміти поєднувати навчання з відпочинком. Іноді кидав у мій бік погляд — той самий, трохи занадто м’який, як у хлопців із реклами шоколаду.
— Тобі часто доводиться писати такі складні курсові? — запитав він, коли ми вийшли на вузьку алею вздовж гуртожитків.
— Залежить від того, як ти сприймаєш складність. Для когось це юриспруденція, а для когось — зрозуміти, що не всі дівчата мріють про романтичні вечори під зорями, — відповіла я, дивлячись перед собою.
— Тобто ти не романтик?
— Я — реаліст із нотками іронії.
— Мені здається, це захист.
— Можливо, — сказала я і всміхнулась. Але не для нього. Для себе. Бо він щойно потрапив у список "людей, які думають, що розгадали мене після пів години розмови".
Ми йшли далі, говорили ще про дрібниці. Про навчання, про фільми. Він був… ідеальний співрозмовник. Можливо, надто ідеальний.
І чим більше я слухала, тим менше вірила. Бо реальні люди іноді затикаються. Вони не мають завжди ідеальних фраз на кожен випадок. А Максим мав. І це насторожувало.

— Ти дуже розумна, — сказав він раптом, коли ми зупинились біля лавки, трохи осторонь від основної алеї.
— Іноді це не комплімент, а звинувачення, — жартувала я.
Він посміхнувся і нахилився ближче. Секунди, що настали, розтяглись. Його рука торкнулась моєї, в обличчя почало наближатися до мого— і тоді до мене дійшло, що він збирається зробити. Ні , ні , ні! Не тут, не зараз і не з ним!
Я відступила. Автоматично. Рух — швидкий, безслівний, інстинктивний.
— Вибач, — промовив він, але не дуже переконливо.
Я зробила крок назад, ковтнула повітря.
— Ні. Просто… не треба так. І не зараз.
Він спробував усміхнутись, якось «згладити» ситуацію, але я вже нічого не чула. Лише пульс, який набився десь у вухах.
І саме в той момент я відчула чийсь погляд. Озирнулась — і побачила знайому фігуру на фоні.
І світ знову перескочив на інший трек.
 

Діма 1/2
Спочатку я просто йшов. Без плану, без напрямку. У навушниках грало щось фонове, що мало відволікати — але, як завжди, думки були голосніші. Я вже десь із тиждень підозріло часто опиняюсь у місцях, де теоретично може бути вона. Так, буцімто випадково. Але я вже не вірив у випадковості. І себе — теж.
Вона з’явилась у полі зору раптово. Йшла поруч із Максимом. Я вмить зняв навушники.
Максим. Той самий, що посміхається, як для обкладинки глянцевого журналу, і має мову тіла, яку можна вивчати як приклад "надмірної впевненості".
Я не мав зупинятись. Не мав дивитись. Але щось у мені сказало: залишайся. І я став — під навісом неподалік. Це мабуть ненормально , отак слідкувати за людьми, але я відігнав від себе ці думки. Надто цікаво мені було дізнатися, що буде далі.
Я бачив, як вони йшли, як він щось говорив, як вона іноді усміхалась, але то була не та усмішка, яку я знав. Та була справжня, жива. Ця — обережна. Натягнута.
І тоді він нахилився.