7. "Максимальний ризик"

Еля
Коли день починається з кави без черги, а закінчується тим, що ти тричі за день перетинаєшся з одним і тим же хлопцем, це або збіг, або… доля. Я, як людина, що довіряє таблицям, а не зіркам, більше схиляюсь до варіанту: «цей Максим точно щось задумав».
Почалось усе з того, що він «випадково» виявився у нас на факультеті. Максим — хлопець з футбольної команди нашого університету, але з іншого факультету, де люди вивчають щось технічне і загадкове, типу програмування, де ніхто не дивиться один одному в очі, бо всі втуплені в екрани.
А тут — він. Біля стенду з розкладом.
— Привіт, Еля! — усмішка настільки широка, що я мимоволі озирнулась. Чесно, на той випадок, якщо за мною стоїть хтось більш важливий — наприклад, ректор або продавчиня з нашої їдальні, яка дає дві котлети замість однієї.
— О, привіт, Максим, — сказала я обережно. Як людина, яка не зовсім впевнена, що за розмова зараз буде, надіюсь не запрошення на побачення.
— Як ти? Справи, курсові, ці всі студентські радощі?
О, він питає про курсову. Знає, де вдарити.
— Та як завжди. Дедлайни люблять мене більше, ніж я їх. А ти? Що тебе привело сюди — жага до права?
— Можливо, жага до знайомства з кращими умами юридичного факультету, — підморгнув він.
Відмінна спроба. Але я вже бачила, як це робить Вельський. Професійніше.
Максим, на відміну від Діми, був наче з підручника з «ідеального знайомства»: ввічливий, галантний, з посмішкою, яка каже «я не з тих, хто грається». Але чомусь саме ця передбачуваність мене насторожувала.
— Слухай, а ти вже обрала тему курсової? — запитав він, крокуючи поруч. — Бо я нещодавно писав щось схоже, можу поділитися матеріалами, якщо хочеш.
— Дякую, дуже мило. Насправді я ще визначаюсь, але твоя допомога точно не завадить, — відповіла я і відчула легке тремтіння тривоги в потилиці. Не тому, що Максим поганий. А тому, що я відчувала— щось тут не зовсім чисто.
Ми йшли до корпусу, і я помічала, як інші студентки кидали на нас погляди. На нього — з інтересом. На мене — з запитаннями. І я почала сама собі ставити їх. А що це було? Чому мені не байдуже, що на нас дивляться? І чому я вже подумки чекаю реакції... кого?
Діми? Та ти що, Фаєвська, візьми себе в руки. Ми ж у реальному світі.
Але світ вирішив зробити мені сюрприз.
Коли ми підійшли до сходів корпусу, з дверей вийшов Діма. У спортивному костюмі, з рюкзаком за спиною і тим виразом обличчя, що каже: я зараз думаю про щось важливе, але можу підколоти тебе за секунду.
Наші погляди перетнулись. Його очі ковзнули по мені — потім по Максиму — потім знову на мене. Вираз обличчя змінився ледь помітно, але я, чомусь, помітила.
— Привіт, Вельський, — кинув Максим так, ніби вони колеги по офісу, а не суперники на полі.
— Здоров, — відповів Діма, поглянувши прямо на мене. Не на нього. На мене. І більше нічого не сказав.
Це «нічого» було найгучнішим реченням за весь день.
Максим пішов уперед, сказавши:
— Тоді побачимось, Еля. Я тобі скину матеріали.
Я кивнула, і лишилась стояти з Дімою, який, здавалося, не поспішає нікуди.
— Ти з ним часто бачишся? — запитав він, ніби між іншим.
— Звісно. Ми тепер кращі друзі. Ще трохи — і складемо дует, — сказала я, ховаючи іронію під нейтральною маскою.
— То значить, він допоможе з курсовою?
— Якщо ти хвилюєшся за юридичну спільноту — то можеш бути спокійним. Я ще не втратила здатність думати самостійно.
Він змовчав. А потім тихо додав:
— Просто дивно тебе з ним бачити. Він не зовсім... твій стиль.
Я вже хотіла відповісти щось різке, але потім зупинилась. Бо це прозвучало не як образа. А як щось інше.
І я подумала:
Що, як і він вже не зовсім мій стиль? І що тоді робити з цим ризиком?
 

Діма
Є такі дні, коли все йде за планом. І є дні, коли план — це просто ілюзія, а життя підсовує тобі сюжетну лінію, якої ти точно не замовляв.
Сьогодні було щось середнє. Тренування, розминка, кілька вдалих пасів. Все ніби нормально. Але мозок — не там. М’яч летить, тіло реагує, а думки крутяться десь на іншому полі. Там, де немає воріт. Там, де є вона.

Я відверто кажучи, не люблю визнавати, що мене щось хвилює. Особливо якщо це "щось" — людина. А ще гірше — коли це не суперник на полі, а дівчина, яка дивиться на тебе так, ніби ти екзамен з конституційного права, і вона вже знає, що ти провалив.
Зала була гучна, хлопці сміялись, Влад підколював:
— Дімон, ти сьогодні граєш, ніби тебе морально зламали. Щось трапилось? Не та оцінка на практичному по флірту?
— Може, просто я нарешті вирішив зіграти як простий смертний, — відрізав я.
Але Влад, як зазвичай, не вгавав:
— То що, юристка все ще не здається?
І отут у мені щось клацнуло.
Бо сьогоднішня сцена перед корпусом… от вона не виходить із голови.
Я вийшов після тренування, збирався йти до гуртожитку, як помітив їх. Її — і його. Максима. Він стояв поруч, говорив щось, усміхався. Вона слухала. Не те щоб сміялась — але слухала.
І в той момент я відчув не злість. Не образу. Ні.
Це було щось нове.
Можливо,  ревнощі?
"Та ну ні, Вельський. Зберися, — сказав я собі. — Це просто гра. Це не має значення."
Але було одне "але". Я відчув, як щось піднімається всередині. Не гаряче, не пекуче. А навпаки — холодне, крижане. Щось, що починає охолоджувати те місце, де зазвичай живе самовпевненість.
Я не підходив. Просто дивився. Вона подивилась у мій бік. Наші погляди зустрілись. І от там — секунди — вона ніби щось хотіла сказати. Або… я собі це уявив?
Максим попрощався, пішов. Вона залишилась. Стояла. І я — підійшов. Автоматично.
— Ти з ним часто бачишся? — запитав я.
Чому я це сказав? Це ж не мій стиль. Це взагалі не схоже на мене. Але сказав. І вона, звісно, відповіла, як і очікувалося: із сарказмом, із тією посмішкою, яка наче перевіряє — чи ти витримаєш наступний удар.
— Ми тепер кращі друзі. Ще трохи — і дует запишемо.
І я усміхнувся. Зовні. Всередині — ні.
"Боже та , що це зі мною? Це не я. Я ж не ревную.Чи ревную... Та ні  — я просто… зацікавлений."
Але десь на тлі думок уже звучало:
Якщо гра — чому це болить?
Повернувшись до гуртожитку, я не пішов одразу в душ. Сів. Просто сів. У кріслі, яке розвалюється. І дивився в стелю.
І раптом згадав її сміх.
Ні, не зараз. Той, коли я кинув у неї сніжку. Щирий. Неочікуваний. І не для когось — а просто... бо смішно.
І я подумав: "Чорт. Я не хочу, щоб хтось інший чув цей сміх."
І це був той момент, коли я зрозумів, що все.
Це більше не просто ставка.
Це вже ризик. І я — на краю.