6. "Сніжки і шпильки"

Еля 1/2
Мелісса сказала, що вечірня прогулянка — це «ідеальний спосіб прокачати імунітет і соціальні зв’язки». Особливо, якщо зв’язки — це два футболісти і дві дівчини, яких випадково вмовили вдягнути термобілизну замість м’якого пледа й Netflix.
— Ми ж просто погуляємо, Елю, не на побачення ж, — хихикала вона, натягаючи шапку на півобличчя.
Я бурчала собі під ніс, що гулянки взимку — то винахід нордичних мазохістів. Але, як не дивно, через пів години я вже стояла біля входу в парк у шарфі, що за розміром міг би бути ковдрою, і в рукавичках, які мали лише декоративне значення — тонкі, рожеві й непрактичні.
Парк був казковий. Усе — біле, м’яке, тихе. Ліхтарі — наче свічки. Сніг хрустів під ногами з тією особливою ностальгічною нотою, яка нагадує дитинство і ковзани, які тобі були завеликі на два розміри. Влад та Діма вже чекали біля лавки, і Мелісса тягнула мене за собою з тим блиском в очах, яким зазвичай дивиться на нову серію корейської дорами.
— Привіт, — сказав Влад, махаючи рукою. — Красуні прийшли, можна починати.
— Ви не запізнились, просто світло так довго доходить до зірок, — кинув Діма. Типу жарт. Типу комплімент. Типу «я не стараюсь».
Я зробила вигляд, що не почула. У таких випадках найкраща зброя — ігнор із легким презирством. Але, звісно, внутрішній голос уже глузував: «О, це він сказав щось, чого не очікував. Зберігай спокій. Не дай слабину».
Перші кілька хвилин пройшли на рівні базових перемовин: хто мерзне найбільше, чи є сенс заходити в кафе, і чому Мелісса й Влад постійно шепочуться.
Я відчувала на собі погляди Діми. Не ті, що тиснуть. А ті, які спостерігають. Я йшла трохи осторонь — не тому, що боялась близькості, а тому, що в цьому снігу не хотіла, щоби хтось бачив, як я ковзаю, мов качка на роликах.
І тоді все зіпсувала сніжка.
Тобто він. І сніжка. Я навіть не встигла обернутись, як щось біле й холодне прилетіло мені просто в плече. І сміх.
— Вибач, ковзнувся сніг, — сказав він, як дитина, яку спіймали за крадіжкою печива.
Я зупинилась. Повільно, театрально, витерла плече.
— А ти завжди починаєш діалог з нападу?
— Ні. Зазвичай з компліменту. Але вони не проходять.
— Можливо, тому що я не люблю дешеву зброю.
— Це був не напад, це — привід до миру.
— Привід до снігової війни, ти хотів сказати.
— Ну, тоді я приречений.
І тоді я схилилась, взяла снігу, зліпила і — кинула. Точно, швидко, прямо в нього. І попала. Прямо в капюшон. І він… засміявся. Не той сміх, що на публіку. А той, що щирий. І це мене чомусь роздратувало. Бо я не хотіла, щоб він був… справжній. Я хотіла бачити в ньому поверхневість. А побачила щось інше.
Ми ще кілька разів кидали сніжки. Після п’ятого разу я відвернулась, щоби не починати «другу фазу конфлікту», і знову опинилась поруч із Меліссою.
— Ви виглядаєте, як дві емоційні стихії, — шепнула вона.
— Я — крижана стихія. Хай не лізе.
— А він точно не з тих, хто боїться морозу.
Я закотила очі. Але частина мене — та, яка обожнює саркастичні відповіді — вже подумки складала наступну фразу.
І я знала: ця ніч ще не закінчилась.
І сніг — це не єдине, що впаде.

Діма 1/2
Мене не так легко збити з пантелику. Я звик бути в центрі уваги — не тому, що прагну, а тому, що так виходить. Футбол, зовнішність, харизма — стандартний набір, який дає тобі право не виправдовуватись за свою присутність. Але ця вечірня прогулянка… Чомусь я вже кілька днів думав про неї. І ні, не тому, що хотів подихати свіжим повітрям.
Я стояв біля лавки в парку, на вигляд — повністю розслаблений. Але всередині мої думки боролись між собою в стилі UFC.
"Вона прийде чи ні? Якщо прийде — як реагувати? Як не виглядати зацікавленим, коли ти, чорт забирай, реально зацікавлений?"
І ось вона з’явилась.
У шапці з помпоном, у тому величезному шарфі, з якого видно лише очі — і погляд. Цей погляд. Начебто вона вже тебе вивчила, зробила висновки, і жоден із них не на твою користь.

Влад штовхнув мене ліктем.
— Не дивися так гаряче, а то сніг розтане.
Я хмикнув. Типу байдуже. Але я вивчав її погляд. Вона трималась осторонь. Не віддалено — просто ніби показувала, що вона в своєму просторі. Наближатись — тільки з дозволу.
Тому я, звісно, порушив усі правила і кинув у неї сніжкою.
Звичайно, це був… сигнал. Перший хід у нашій грі. Але зроблений так, ніби це просто дурний жарт. Вона обернулась — повільно, як у фільмі. І дивилась так, ніби зважувала, чи варто кликати поліцію.
— А ти завжди починаєш діалог з нападу? — її голос був спокійний, але в ньому читався виклик.
— Ні, зазвичай з компліменту. Але вони на тобі не працюють.
— Можливо, тому що я не люблю дешеву зброю.
Цього разу не влучив. У словах, не в снігу.
Я вже хотів придумати щось дотепне у відповідь, але вона вже формувала сніжку. І кинула з точністю снайпера. Просто мені в капюшон.
Я засміявся. Не фальшиво. Не для ефекту. Просто… мені було добре в цей момент. Дивно добре.
Ми ще кілька разів обмінялись ударами. Це була війна без жертв, але з наслідками — бо кожна кинута сніжка трохи ламала ту стіну, що ми обоє так старанно будували.
Ми потім ішли поруч. Випадково. Не зовсім.
Я збирався щось сказати, щось легке, але її погляд випередив слова.
— Не шукай сенсу в кожному погляді, Вельський, — сказала вона.
Я зупинився на секунду.
— А якщо я шукаю тільки тебе?
Вона подивилась так, ніби зараз кине в мене не сніжку, а курс цивільного процесу.
— Грай краще, якщо хочеш перемогти.
— А я вже програю?
— Ти навіть ще не зрозумів, у що граєш.
Окей, Фаєвська. Один-нуль. У твою користь.

Спочатку все йшло за планом.
Але план був дуже умовний. Він звучав як:
1.Зустрітись.
2.Побути нормальним.
3.Не зафейлити.
4.В ідеалі — не отримати сніжкою в зуби.
І от я вже отримав. Двічі. Включаючи один раз у вухо. Але на диво — був задоволений.
Фаєвська була не така, як я собі уявляв. І водночас — саме така. Колюча, як ялинка після свят, і водночас — цікава, як закрита коробка з сюрпризом. Вона не сміялася з усього, не кліпала очима в захваті від моїх м’язів (які, до речі, заслуговують на окремий абзац), але при цьому… якось так дивилась, ніби бачила більше, ніж я показував.
Мелісса тим часом уже натхненно обстрілювала Влада снігом, а той робив вигляд, що не помічає, але підставлявся — ох, тонка гра.
Я стояв поруч із Ельою і намагався знайти, що сказати. Але вона випередила:
— У тебе завжди такий підхід до дівчат? Через сніг і конфлікти?
— Ні, іноді я ще вивішую прапор миру. Але здається, з тобою — це не варіант, — відповів я, намагаючись не посміхатись занадто широко.
— Добре, що ти це розумієш, — сказала вона і знову кинула сніжку. Мимо. Але красиво.
Я глянув на Влада, той підморгнув. Потім — жест головою в бік дороги. Типу: «давай, запропонуй, бо зараз розтане все — і момент, і сніг, і твоя впевненість».
Я кашлянув. Чому? Бо мій мозок не міг вигадати кращого способу почати:
— Слухай… Це було круто. Але… може, продовжимо з менш екстремальними температурами? Кав’ярня тут недалеко. Там тепло, є какао і там люди точно не кидаються один в одного сніжками. Що скажеш?
Вона нахилила голову. Мелісса одразу повернулася:
— Я — за! Влад?
— Однозначно, — відповів він. І мені здалося, що він радіє більше, ніж я.
Фаєвська подивилася на мене. Закусила нижню губу, роздумуючи чи варто погоджуватися , а мої думки від цього безневинного жесту пішли кудись не туди.
— Добре. Але ти платиш. За моральну шкоду.
— Домовились, —спокійно сказав я. А в самого в грудях з'явилося якесь тепле відчуття.
Ми рушили вбік. І в той момент, коли вона йшла поруч — не ближче, не далі, просто поруч — я зрозумів, що був радий сніжці у вухо , можливо це вона щось у мені пробудила