5."Непрохані думки"

Діма
Пахло потом, перемогою і зіпсованим дезодорантом Русіка.
Роздягальня — те саме місце, де чоловіки можуть бути максимально самовпевненими і максимально дурними в один і той самий момент. Я не спішно перевдягався, поки хлопці підколювали один одного в нашій хлопчачій манері .Типу хто як "кралечку" підчить цієїй п'ятниці в барі , чи кому які більше подобаються блондинки , брюнетки , чи може руді , чи як в моєму випадку...та не важливо. Але мабуть таки важливо , бо відразу згадалося волосся Елі. Воно в неї гарне блискуче , не дуже довге десь до середини плеча , але мені подобається і пахне ...квітами, так , я пам'ятаю як впав на неї , хоча ні ,краще було б сказати звалився і окрім гарних сірих , як грозове небо очей , відчув легкий запах польових квітів. Я і зараз ніби знову його відчуваю , так СТОП , треба відігнати це марення , занадто багато її в моїй голові.

 Але чомусь не вийшло , замість відчуття запаху , у голові почав крутитися її голос. Ну, не голос, а інтонація. Та, з кав’ярні. Її погляд, як рентген з сарказмом. І реакція — не така, як звик. Не «о боже, це один з Вовків », не «вау, він мені щось сказав». Ні. Там було: «Ти ще тут? Іди звідси зі своїм пафосом».
Зазвичай я з такими дівчатами не перетинаюсь. Не тому, що вони нецікаві — а тому, що вони самі не хочуть перетинатись. Але ця — якось занадто часто з'являється в полі зору. Навіть коли ти зайнятий — вона у фокусі.
І це насторожує.
Влад грюкнув дверцятами шафки і сів на лавку навпроти і помахав перед моїм лицем руками.
— Земля викликає Дмитра Вельського...повідомте чи ви ще з нами?—хлопці на це лише заржали.
—  З вами, з вами , де ж мені ще бути— нервово відповів я.

—Справді, бо нам так не зається,— підхватив Влада  Ігор —наш воротар.

—Ти десь літаєш останнім часом. Тренер тебе частіше ганяти почав бо ти розсіяний,—додав і свій коментар Жека, капітан команди.

—Мабуть в бібліотеці, він останнім часом там зачастив, не через ту ходячу Вікіпедію часом?— заржав Рус, як завжди, підкидаючи масла у вогонь.
— А це та, юристка? Та, яка дивиться, ніби ти порушив закон тільки тим, що народився?—відказав хтось з команди , але я навіть не глянув.
—Значить ,вона. — Влад усміхнувся. — Вона дивиться на нього, ніби оцінює шанси на апеляцію.
Я мовчав. Тому що, якщо почну говорити, воно прозвучить або надто агресивно, або надто виправдально. А ні те, ні інше зараз мені не підходить. Особливо з огляду на кількість вух довкола.

—Це така , на яку ви побились об заклад?— запитав Жек,—і як успіхи?
— Та вона ж звичайна, заучка— кидає Русік. — Ну, типу проста, розумна і... з претензією. Таких не беруть за звичкою. Тут треба тактику.
— Не перебільшуйте, не така вона і проста— сказав я, хоча коментарі на рахунок Елі заставили мене здали кулаки .Чого б це?
Бо було щось у цій ситуації…
виклик. Не як «завоювати». А як «розгадати».
Я не сказав «добре». Я не сказав «я приймаю». Але й не заперечив. І цього вистачило. Бо хлопці вже вважали, що старт дано.
І, здається, я теж.
Але коли я вийшов із роздягальні, уже переодягнений, уже з сухим волоссям, із напівусмішкою на обличчі, щось всередині підказувало — гра почалась. Тільки не за моїми правилами. І не в моєму темпі.
Я згадав, як вона підняла брову, коли я сказав щось звичне.
І як її погляд миттєво обрізав мої фрази навпіл.
Це буде складно. І цікаво.
Але щось підказувало — небезпечно.
Не для репутації. Не для ставки.
Для того, що я не звик показувати — власного контролю.
 

Еля
Я взагалі-то не схильна до нав’язливих думок. У мене є чітка система: якщо щось не має прямого стосунку до графіку пар, дедлайнів або списку рекомендованої літератури, — це не входить до мого ментального простору. Але, на жаль, цей ментальний простір останнім часом почав саботувати сам себе. І в тому хаосі думок усе частіше з’являвся один і той самий обличчястий бардак на ім’я Діма Вельський.
Я не розуміла, чому він завжди десь поруч. Не буквально, звісно. Просто… у тих місцях, де я не очікую його побачити. Коли я йду на пари раніше — він уже там, хоч ніколи не був серед «ранніх пташок». І , що він взагалі робить в нашій частині корпусу?Коли я сиджу в бібліотеці — він проходить повз з видом людини, яка загубила щось важливе, наприклад, сенс життя. І кожного разу його погляд ковзає по мені. Невимушено. Ніби випадково. Але надто точно, щоби я у це повірила.
Одного разу я навіть вирішила провести експеримент — пересидіти пару в іншому корпусі в кав’ярні. Так, я порушила власні принципи. Так, це був соціальний злочин проти мого внутрішнього заучки. Але я хотіла перевірити одну гіпотезу: якщо я сховаюсь, він з’явиться? І, звісно, він з’явився. З кавою. З усмішкою. З тією самою впевненістю, яку мають коти, що прогулюються столом на людях.

— У тебе нове місце базування? — запитав, ніби ми зустрічаємось щодня для координації військових операцій.
— А ти знову шукаєш, кого випадково зустріти?
Він усміхнувся, нахилився і… залишив свою каву на моєму столику. Просто так. Без пояснень. І пішов. Я просиділа десять хвилин, просто дивлячись на це горнятко. Це був, мабуть, найпасивно-агресивніший флірт, який я коли-небудь бачила.
Я вирішила, що не можу дозволити собі витрачати ментальні ресурси на людину, яка фліртує кавою. Але на жаль, мій мозок не погодився з цим рішенням.
Після тієї кав’ярні він почав проявлятись частіше. Не нав’язливо. Просто… десь збоку. І ще гірше — тепер навіть Мелісса почала це помічати.
— Ти знаєш, що він сидів за тобою в бібліотеці три дні поспіль?
— Він, може, шукає просвітлення. У правових системах. Хто я, щоб забороняти людині прагнути?
— Ну, якщо його просвітлення виглядає як пильне споглядання твоєї спини — то йому точно до офтальмолога.
Я кивнула. Мовляв, noted. Але нічого не сказала.
Бо, по правді, це все починало мене не лише дратувати. Це було… цікаво? Ні. Стоп. Це було підозріло. Так. Підозріло.
Я не звикла до таких типів, як він. Футболісти, красунчики, хлопці, які уміють фліртувати не думаючи. Усі вони для мене — окрема каста: «легкі на старт, але з нульовим фінішем». А тут — щось дивне. Він не тисне. Не жартує нав’язливо. Просто… є. І це «є» діє на нерви більше, ніж стандартне «надто старається».
А ще він почав лайкати кожен мій пост і всі ранішні.
Я тоді майже впустила телефон. Мелісса шепнула:
— Схоже в тебе з'явився сталкер?
А потім, коли він одного разу спитав мене на парі, чи я йду на захід від юридичного клубу, я сказала «можливо». Це було нічого. Абсолютно. Просто звук. Але я півгодини думала, чому він усміхнувся саме так.
І це мене дратувало.
Серйозно. Я не з тих, кого легко зачепити. Я не з тих, хто романтизує кожен погляд. Але цей… ця його манера… це його «я ніби тут, але насправді ні» — воно працює.
І найгірше — що я не хочу, щоб воно працювало.
Бо щось мені підказує: хлопці, які так поводяться — зазвичай нічого серйозного не мають на думці.
Тож я вирішила — бути холодною. Стриманою. Залізобетонною. Але наступного разу, коли він пройшов повз і кинув:
— До речі, у тебе новий светрик? Гарний, пасує краще ніж з сніжинками,— на останньому він наголосив.
…я внутрішньо  усміхнулась,бо зрозуміла про, що він .Точніше, про кого.  І, здається, він це зрозум.