4."Несподівана близькість"

Еля
Кав’ярня на розі, в якій я буваю, коли втомлююсь прикидатися, що люблю чай, сьогодні пахла карамеллю, свіжими булочками і несправедливістю. Бо хтось переді мною у черзі вирішив замовити напій із таким довгим рецептом, що бариста брався за голову і вже двічі покликав підміну, в потім щей адміністратора бо клієнту ніяк не могли вгодити, а я почала думати, що встигну написати курсову просто на серветці.
Я вдягала на обличчя максимально нейтральний вираз, хоч всередині вже почала засипати від цієї ситуації і від мого вміння в них потрапляти. Ну, добре — може й не кипіла. Просто трішки парувала. Як чай у тому горнятку, якого я досі не отримала.
— Серйозно? — промовила я напівголосно. — Каву з безлактозним мигдальним, збитим у тричі, з корицею, ваніллю і сенсом життя?
— А в тебе я бачу, все стабільно, — пролунав знайомий насміщкуватий голос.
Я знехотя обернулась, прекрасно розуміючи хто за мною стоїть. Вельський, ну звісно ж.У шапці навскіс, з курткою, що виглядала , як моя річна стипендія. Посмішка ледь помітна — та, що зазвичай викликає або сердечне тремтіння, або бажання комусь врізати. Останнє мені більше до вподоби.
— І що це мало б значити? — запитала я, зіщулившись.
— Не очікував побачити таку як ти тут. Ну, не знаю… думав ти з бібліотеки  носа не висовуєш, хіба це , не  твоє природне середовище, ні?
— Ага. А ти, певно, вважаєш, що я сплю в обіймах Кодексу законів і снідаю постановами Верховного Суду?
— Ну… звучить як план, — хмикнув він. — Але серйозно: не думав, що зустріну тебе тут. Без підручника в руках і маркера за вухом.
— А я не думала, що футболісти взагалі вміють знаходити кав’ярні без карти.
— Ого, — сказав він, вдаючи, що схопився за серце. — Прямо в саме єство, Фаєвська. Але я з компасом. Не хвилюйся.
— Сподіваюсь, внутрішнім.
Він засміявся. Але не знущально — щиро. І чесно, це збило мене з пантелику. Бо я очікувала стандартної гри в «типового самовпевненого красунчика», а натомість отримала… співрозмовника. Ненадовгоі не надто хорошого, звісно. Це ж Діма.
— Чуєш, а якщо я теж часом читаю?
— Ні, — відповіла я без емоцій. — Не чую.
— Це вже дискримінація.
— Ні, просто здоровий глузд.
— Гостро, як твої конспекти, — сказав він, роблячи крок уперед, ніби займав моє місце в черзі.
— А ти гострий, як гумка на олівці. Користі мало, але виглядаєш серйозно.
Він на секунду замовк. І ця тиша була найприємнішим компліментом за день.
— Знаєш, ти дуже… — почав він.
— Обережно. Якщо скажеш «цікава», тобі доведеться аргументувати. А якщо «дивна» — я можу дуже навіть НЕ випадково пролити на тебе свою каву.
— Я хотів сказати «смішна». Але тепер боюсь.
— О, то ти таки боїшся чогось?
— Тільки твого погляду. І твоїх відповідей. І кави на моїхновеньких штанах.
— Логічно.
Коли я нарешті отримала своє замовлення він кивнув — мовляв, «приємно побалакати». А я кивнула у відповідь, наче це нічого не значило.
Але щойно двері зачинились за мною, я спіймала себе на усмішці. Такий собі нервовий смішок розуму, який шепоче: А якщо він не такий, яким здається?
І найгірше було не те, що я це подумала.
А те, що мені сподобалось думати.
 

Діма
Я взагалі не планував заходити до кав’ярні. Просто ноги самі мене туди привели. Або мозок. Або інтуїція. Хоча, хто я такий, щоб говорити про інтуїцію? Зазвичай мої рішення ґрунтуються на трьох принципах: швидко, ефектно, не надто довго думати.
Але цього разу я реально завис у меню. Ні, не тому, що не знав, чого хочу. Просто побачив її.
Фаєвська.
У черзі. З таким обличчям , яке каже: «Я спокійна, я СПОКІЙНА», — хоча насправді вона хоче спалити всіх перед собою тільки за те, що вони існують і замовляють занадто довго.
Це було по своєму… мило. Я навіть посміхнувся на мить.
І чомусь мені захотілося зіпсувати їй настрій ще трішки. Але не по-злому. По-нашому. Так, дратувати її вже увійшло в звичку і я не міг цього зупинити.Чи...просто не хотів.
Я підійшов ближче і, не думаючи, ляпнув:
— Не думав, що такі, як ти, заходять у кав’ярні. Хіба це не суперечить кодексу «світлої заучки»?
Вона повернулась повільно. Так, ніби вже знала, що це я.
О, ці сірі очі. Вони не дивляться — вони розбирають тебе на частини, починаючи з самолюбства.
— А я не думала, що футболісти здатні знайти кав’ярню без навігатора.
Окей, це влучно.

Я внутрішньо хмикнув. Але обличчя тримав рівне. Іноді, щоб не втратити обличчя, його краще не змінювати взагалі.
— Я з компасом, не хвилюйся. Навігатор — для слабких.
— А гумор — для тих, хто має щось у голові. Тобі теж не завадив би.
Ого. Це вже серйозно.
Я на секунду розгубився. Але швидко відновив рівновагу.
Це вже не просто перепалка. Це шахи. Тільки я — з шашками.
— Така гостра, як твої маркери в конспекті.
— А ти — як автомат із кавою: шуму багато, смаку мало.
Ну дякую, Фаєвська. Моїй гордості вже не потрібно терапії, вона просто лягла спати.
Але чомусь було цікаво. Дуже. Вона не грала роль. Вона не сміялася з моїх жартів «на автоматі». І це…
було незвично.
І навіть приємно.
— А ти взагалі ,завжди така?
— Яка?
— Ну… непривітна.
(погано сформулював, Вельський, ой як погано…)
— А ти завжди заходиш у розмову, не знаючи, як із неї вийти?
Шах і мат.
Я вдав, що кашляю — насправді, просто треба було виграти секунду.
— Просто хотів сказати, що… ну, цікаво тебе зустріти тут.
— Цікаво? Це вже комплімент чи ти просто  не знайшов , що ще колючого сказати ?
— Комплімент. Упаковка така собі, але зміст хороший.
Вона мовчала кілька секунд, потім узяла своє горнятко і, не глянувши на мене, кинула:
— Наступного разу потренуйся перед дзеркалом.
Я дивився їй услід. І, чомусь, не роздратовано.
А з посмішкою. Бо всі дівчата, які зазвичай мене «ставили на місце», рано чи пізно…
— самі підходили, щоб спитати, як у мене справи.
А от вона…
Може, й не підійде.
Але, чорт забирай, як же хочеться — щоб підійшла.