3."Погляд через зал"

Еля

Я, як завжди, не мала що вдягти. І як завжди, мала повну шафу речей, які «або занадто серйозні, або занадто «я вчусь на юрфаці». Усе було або чорне, або сіре, або з плямою, про яку я вже тричі забула, але вона вперто нагадувала про себе кожного разу, коли мені кортіло виглядати якось… не як завжди.
Цього вечора мала бути зустріч у артпросторі — щось на кшталт «теплого студентського вечора». Так сказали організатори. Мелісса сказала, що це гарний шанс «трошки повипромінювати соціальну активність», а я сказала, що в мене сесія, відкрита карма і закритий гардероб.
— Якщо не підеш — все одно будеш вдома думати про те, як не пішла, — влучно підсумувала вона, жуючи тост із арахісовим маслом.
Скажу чесно — не хотілося визнавати, але це було правдою. Бо десь на задньому плані мозку — того, що відповідає за сором’язливі думки та сумнівні інтуїції — сиділа невимовлена ідея: А раптом він там буде? Думаю, ви зрозуміли, про кого я. Хлопець, який уміє говорити без слів і ставити світ на паузу одним поглядом і того про кого я точно не мала б думати. Не те щоб я була вражена — просто… несподівано уважна.
Я вдягнула светр, який називала «нейтральним». Він був моїм улюбленим, звичайний пудрового кольору з маленькими блакитними сніжинками по всій тканині . До нього обрала світлі джинси, волосся зібрала в недбалу гульку, трохи блиску на губах — для себе,якщо що, не для когось.
Ми прийшли. Було людно, але не гамірно. Артпростір пахнув мандариновими корками, дешевим вином і кавою з автомату. Хтось бринькав на гітарі, хтось крутився біля стола з печивом, у повітрі висіли сміх і фрази на півслові. Зазвичай я відчуваю себе зайвою у таких місцях. Але сьогодні — просто хотіла спостерігати. Спокійно. Як глядач.
Поки не відчула на собі чийсь погляд.Авжеш це був він. Вельський. Сидів у кутку, спершись на спинку дивану. Його постава була розслаблена, а погляд — не той, що шукає, а той, що вже знайшов. Коли наші очі зустрілися , його губи розтяглися в поблажливу посмішку, ніби у кота , що тільки но наївся сметани.Я відвернулась, зробила вигляд, що розглядаю декорації, але відчувала його погляд на потилиці так, ніби він був теплішим за батарею під підвіконням.
Чому він нічого не каже? Чому не підходить? І — головне — чому я цього очікую?
Мелісса помітила, як я крадькома дивлюсь у його бік. Вона не сказала нічого. Тільки кивнула в бік кавового столика:
— Я піду знайду щось гаряче. Хочеш?
Я похитала головою і пішла займати місце за столиком. Розглядаючи інтер'єр , я й не помітила , як до мене підійшли. Це був якийсь хлопець. Ні , навіть не так , це був дуже навіть привабливий хлопець.
Високий, впевнений, акуратний. Тип хлопця, який завжди виглядає так, ніби щойно вийшов з реклами. По статурі трохи схожий на Діму , тільки в плечах ніби вужчий, але ... СТОП .Чому це їх порівнюю. Щось занадто багато місця він займає у моїй голові. Я підняла очі на хлопця.  Його усмішка була ідеальною . Така, що змушує сумніватися в її щирості.
— Привіт, — сказав він. — Я Максим , дозволиш скласти компанію?
— Я Еля , зі мною ще подруга , але думаю вона буде не проти.

—Дякую, і що в такому місці робить Сніжинка?— з легкою посмішкою запитав він.

—Хто , хто?— шоковано перепитала я.

—Нуу...—почав він і поглянув на мій светр. 

Помітивши суду спрямований його погляд я засміялася.
— Іноді я теж соціалізуюсь. Для контрасту.
Він посміхнувся. Правильно. Чітко. Як ніби репетиція перед дзеркалом пройшла успішно.
Він сів поруч, не чекаючи відповіді. І я дозволила. Бо що ще залишалось? Тікати в туалет — виглядало б надто підозріло.
Ми розмовляли. До на нас приєдналася Мелісса з гарячим шоколадом, Макс розповідав різні смішні історії з свого життя і часто поглядав на мене. Чесно, я  намагалась бути ввічливою, але щось у мені з кожною хвилиною кричало: Це не він. Це не той, чий погляд я шукала, навіть коли дивлюсь на когось іншого.
Періодично я ловила на собі погляд Діми. Вони не були ревнивими. Вони були… уважними. Зосередженими. І це дратувало. Тому що я не могла розшифрувати цей погляд. Він не злився, не заздрив, не квапив. Він просто… дивився.
А я — на нього.
Максим щось говорив про волонтерські ініціативи, про команди, про проєкти. А я подумки знову згадувала, як Діма мовчки простягнув мені термочашку з гарячим какао кілька днів тому. Без слів. Без обіцянок. І мені тоді захотілось повірити, що хтось може бути просто поруч. Без причин.
Коли вечір завершився, я була виснажена. Не від розмов, не від людей. Від себе. Від внутрішнього діалогу, який не вщухав.
— Ну як? — спитала Мелісса дорогою додому.
— Цікаво.
— Цікаво як? Типу «ще трохи — і втечу», чи «ще трохи — і залишуся»?

Я зітхнула.
— Як «ще трохи — і не зрозумію, з ким я розмовляла насправді: з ним, чи з собою в голові».
Мелісса засміялась.
— О, ну все. Ти пропала.
А я тільки подумки відмітила: якщо це пропажа — то, можливо, я вперше в житті не проти, щоб мене знайшли.

 Діма 
Є речі, які чоловіки зазвичай не планують — наприклад, як саме вдягтись на неофіційну студентську зустріч, щоб виглядати «ненавмисно крутіше». Не надто формально, не надто розхлябано. Так, ніби ти просто випадково пройшов повз, але маєш чудове відчуття стилю. Особисто я в таких випадках просто хапаю першу футболку без плям, джинси, які ще тримаються, і куртку, з якою в мене вже два сезони стабільних стосунків. Але цього разу… я вибрав іншу куртку. Ту, що щільніше прилягає до плечей. Чому? Питання без відповіді. Але це вже щось значило.
Я прийшов трохи раніше. Не тому, що дуже хотілося чути поезію першокурсників, а тому, що всередині щось смикало: бути на місці. Перевірити. Побачити — і тільки тоді вирішити, чи залишитись.
Простір був теплий — і буквально, і атмосферно. М’яке світло, трохи несправна гірлянда в кутку (яка моргала, як старенький дідусь, що засинає посеред розмови), запах кориці, гарячого шоколаду і кількох спроб імпровізованого глінтвейну. Студенти в пледах, які виглядали як костюми для зомбі, сміялися, жартували, хтось щось грав на гітарі — типова вечірка з легким культурним відтінком.
Я вмостився на дивані ближче до виходу. Тактична позиція: видно все, але самому — не обов’язково включатись. Можна мовчки спостерігати. Спостерігати я й збирався. Особливо — за тією, яка викликала в мене ту саму дивну реакцію, що раніше бувала тільки під час штрафних ударів: легке тремтіння в ногах і бажання виглядати спокійним.
І тоді наші погляди зустрілися.
Ні, це не було кіношне «все завмерло». Просто… я перестав чути гітару. І сміх. І глінтвейн. Я просто дивився, як вона стоїть у дверях — тримає горнятко, поправляє шарф. І виглядає саме так, як я уявляв: не так, як хтось, хто хоче вразити, а як хтось, хто просто прийшов бути собою. І саме тому — впадає в очі.
Я не підійшов. Це могло б виглядати дивно. А я ще не був готовий бути дивним. Я сидів і пив чай, намагаючись виглядати так, ніби розмірковую над сутністю буття, а не стежу за тим, куди вона подивиться наступного разу.
І ось — вона повертає голову. Погляд ковзає залом. Проходить повз усіх. І — зупиняється на мені. На секунду. Можливо, дві. Але цього достатньо, щоб я відчув, як кров піднімається до обличчя. Вона не усміхнулась. І я — теж. Бо це не був момент усмішок. Це був момент: «Я бачу тебе». І цього було достатньо.
Тоді з’явився Максим.
Максим, звісно, хлопець правильний. З усмішкою з реклами зубної пасти. Завжди з готовою фразою, без жодної запинки. У нього все на своїх місцях. І навіть занадто. Він виглядав, як той, хто приїхав сюди не випадково, а за графіком — як представник футбольної делегації з ідеального факультету. Його прізвище, напевно, вийшло б з золотим відтінком, якби його надрукували в списку відмінників. Я не довіряю таким. Занадто гладко — значить, десь приховано скалки.
Він підійшов до неї. Посміхнувся. Щось сказав. Вона відповіла. З боку — невимушена розмова. Зсередини ж — щось у мені стиснулося. Але я миттєво затиснув цю емоцію. Бо це було б… ревнощами? А ні, ні. Я не на цій стадії. Це просто — несподівана реакція спостерігача.
Я не міг не дивитися. Якось по-дурному хотілося знати, про що вони. Про пари? Про гуртожиток? Про книги? Про життя? Чи не про мене?
Чесно, я відчував себе актором у фоновій ролі, який раптом хоче перейти в головну, але сценарій ще не написаний. І в голові крутилась одна думка: а що, як я не герой у її історії?
Після вечора я так і не наважився підійти. Не тому, що не мав чого сказати. А тому, що кожне слово здавалося зайвим. Коли ти вже не впевнений, що маєш право говорити. Бо дивився — але мовчав. Був поруч — але не робив кроку.