2."Заучка і зірка"

Еля

Наступного ранку я прокинулася з дивним передчуттям. Знаєте це відчуття, коли наче щось змінилося у світі, хоча все виглядає, як завжди? Кава кипить у турці, шкарпетки різні, Мелісса в навушниках дивиться свої дорами. Але є щось… у повітрі, і воно нервує.
Я намагалася забути про той інцидент біля деканату. Той хлопець з синіми очима, занадто самовпевненими, як на мене. Футболіст. Самозакоханий тип, який вважає, що світ крутиться навколо нього. Але… він не зникав з голови.
Мелісса, не знімаючи навушників, сказала:
— До речі, чула, що Вельський сьогодні буде на факультетській зустрічі. Він тепер частіше з’являється на юрфаці. Може, когось примітив?
Я ледь не вдавилась чаєм.
— Мел, досить. Він не з нашої реальності. Це як… інший світ. Шоу-бізнес футболістів.
Вона зняла один навушник і підморгнула:
— Світ любить змішуватись, Ель. Іноді найгучніше падіння — це те, в яке ти не планувала потрапити.
Я прийшла на пару. Все, як завжди. Нудна лекція, конспекти, Катя з її зверхніми зауваженнями. Але у повітрі… я відчула погляд.
Обернулась — і справді. Це був він. Сидів через три ряди позаду. І дивився. Не так, як дивляться хлопці, які звикли оцінювати. А просто… спостерігав, не зводячи очей. Спокійно. Ніби шукав щось у мені. Я відвернулась.
Серце стукало гучніше, ніж годинник на кафедрі.
Після пари я довго не могла заспокоїтись. Я — не з тих, хто втрачає голову через хлопця. Мене цікавлять стипендії, знання, майбутнє. Але саме тому все це дратувало: чому його присутність щось у мені розгойдує?
Я шукала раціональні пояснення. Та їх не було. Тільки Мелісса, яка вкотре, ніби навмання, сказала:
— А як думаєш, Вельський в реальному житті такий, як на полі?
Я не відповіла. Бо боялась збрехати.
Бо щось у мені вже починало думати про нього частіше, ніж потрібно.
Мені здавалося, що я вже знаю, як виглядає загроза. Це контрольна, яку не встигла підготувати. Це фінансова криза вдома. Це одногрупниця, що підставляє тебе перед викладачем. Але те, що робив зі мною його погляд, не підпадало під жодне визначення.
І що найстрашніше — мені починало подобатись, що я цього не розумію.
Наступного дня ми з Меліссою мали йти в бібліотеку. Я обожнювала ті вечори. Запах старих книг, шерех сторінок, кава в термочашці, затишок серед хаосу. Але коли ми підійшли до дверей, я зупинилась.
Діма стояв біля полиці з підручниками з філософії права.
Він крутив у руках «Кельзена». КЕЛЬЗЕНА!
Це ж навіть не близько до футболу!
— Ель? — Мелісса здивовано глянула на мене.
— Іди, я зараз. — Я підійшла ближче, ніби між іншим.
— Складна книжка, — сказала я.
Він повернувся повільно. Усмішка — та сама. Але погляд… спокійний.
— Кажуть, це база. Хочу зрозуміти, чому юристи такі напружені.
— Бо ми вивчаємо речі, які ніхто не хоче розуміти.
— А ти?
— А я хочу, щоб мої батьки не хвилювались, коли я буду одна. Щоб я знала, як себе захистити.
Він замовк. На кілька секунд. А потім тихо сказав:
— Це сильно.
І я чомусь… повірила, що він каже щиро.
Після того ми ще не раз «випадково» стикались: в коридорах, у буфеті, в холі. І кожного разу я не знала, як поводитися. Він не був нав’язливим. Не кликав. Не фліртував. Але його погляд був. Постійно. Присутній.
І одного разу, коли я вийшла на вулицю після вечірньої пари, він стояв біля корпусу, чекав друга. І просто кинув:
— Ей, заучко. Сьогодні не запізнилась.
Я зупинилась.
— А ти сьогодні не збив нікого.
— Прогрес?
— Виживання, — відповіла я. І… посміхнулась.
Це була не поразка. Це було щось гірше.
Це було визнання: я впускаю його в свій світ.

Діма
Я, звісно, знав, що життя може підкинути несподіванки. Якось у десятикласі на тренуванні м’яч влучив мені в обличчя після рикошету від штанги. Ніхто не очікував, що я впаду, а я — не очікував, що впаду прямо на тренера. Той не розмовляв зі мною тиждень. Але це була проста історія. Пряма, хоч і з синцем.

Те, що відбувалось зараз — було інше. Складніше. Як домашка з алгебри у восьмому класі, яку всі списували в Сєні, але ніхто не розумів, що саме він там списує. Так і тут: я бачив її — Елю — і не міг пояснити, чому не можу просто пройти повз.
Зазвичай у мене все працює просто: подобається — підходжу. Не подобається — не витрачаю час. Але з нею… не так. Вона була як правило на іспиті: точно знаєш, що колись чув, але зараз не пригадаєш, а списати ні в кого — бо всі в паніці.
Я почав помічати її занадто часто. Не тому, що шукав. Просто вона з’являлась. Або, може, я — звертав увагу саме на неї. Така собі магія факультету: йдеш ні з чим — повертаєшся з думками.
У групі хлопців якраз почалась хвиля нових жартів. Влад якось ляпнув:
— Ти що,, очима її роздягаєш?
Я зробив вигляд, що не почув. Бо це було не те.
Я її не «роздягаю» — я за нею спостерігаю. Якось по-іншому. Типу як у фільмах, коли герой бачить когось — і не розуміє, чого дивиться. Наче нічого такого. Але вже не відірватися.
Вона завжди йшла швидко. Завжди щось шукала в рюкзаку. Її волосся розліталося, коли вона нахилялася над зошитом. А погляд — гострий, як ножиці у портної. Такими очима не просто дивляться — ними вирізають суть.
Вперше я пішов на її пару, сказавши, що «чекаю Влада». Я сидів у задньому ряду, нудьгував від лекції, але не від неї. Вона конспектувала так, ніби писала Конституцію — без помилок, строго, впевнено.
І тоді я відчув щось нове: мені стало цікаво, що вона думає.
Не просто що вона думає про мене. А взагалі.
Про музику. Про погоду. Про філософію. Про життя.
На перерві я спеціально встав у коридорі біля вікна, куди вона зазвичай проходила. Побачив її здалеку — вона тримала в руках книжку, і не помітила мене. Пройшла повз. Але потім… обернулась. На мить. Можливо — випадково. А можливо, ні.
Я стояв, як дурник. У вухах щось дзвеніло. Може, від холоду, а може — від того, що в голові з’являлась думка, якої раніше не було:
«А якщо вона взагалі — не з мого світу?»
Бо мої дівчата раніше були прості. Веселі, гучні, смішні, трохи драматичні, іноді дуже. Її ж — не можна було уявити з банальними повідомленнями типу: «Ти мені не пишеш уже годину».
Вона була… тиха. Але не тиха, як фон. А тиха, як глибина.
Мелісса, її подруга, — та була зрозуміла. Із нею можна було жартувати, кидати фрази, обмінюватись емо. А Еля — це мовчання, після якого хочеш пояснити себе. Щоб вона не просто зрозуміла — повірила.
А потім — бібліотека.
Я справді взяв Кельзена. Чесно — не мав жодного поняття, хто це. Просто книга була поруч із місцем, де я її бачив раніше.
Коли вона підійшла і сказала:
— Складна книжка,
я хотів відповісти щось розумне. Але вийшло:
— Кажуть, це база.
Класика. Глибока розмова в стилі: «Я читав назву».
Але вона не засміялась. Вона відповіла серйозно. І розповіла, чому вчиться. Про батьків. Про захист. Без пафосу. Без жалю.
І я зловив себе на тому, що вперше не думаю, як виглядаю. А просто — слухаю.
Знаєш, це трохи лякає. Коли раніше ти знав, що подобаєшся. А тепер — не впевнений, чи вона взагалі тебе помічає. Не тому, що ти нецікавий. А тому, що вона просто інша.
Я не говорив Владу, що мене «виносить». Але він сам помічав.
— Ти не смієшся, коли смішно, — сказав він одного вечора. — І не реагуєш, коли ми говоримо про дівчат.
— Я думаю, — відповів я.
— Ти взагалі не думаєш. В цьому то й проблема. І це, чувак, дуже небезпечно.
І я не сперечався. Бо він мав рацію.
Це був початок.
Не закоханості.
Не драми.
А неспокою.
І, здається, саме він — найважливіший сигнал, що хтось уже почав значити.