1."День, коли все пішло шкереберть".

Еля
9:28
Я запізнилася! НА ЕКЗАМЕН! Та ще й з ПРАВА! Але день не задався ще з самого ранку.
Спершу я впала з ліжка — класика жанру. Потім ударилася мізинцем об двері, облила кавою нову футболку (а як же без цього?), і, як вишенька на торті, зламався фен. Про це я дізналася вже після того, як помила голову.
Але ви не подумайте , я не не везуча — просто емм… планети зійшлися не так. І взагалі це все Мелісса винна. Якби не змусила мене до третьої ночі дивитися дораму, я б не проспала.
До речі, Мелісса — моя найкраща подруга і сусідка. Ми разом орендуємо квартиру. Я ніколи не розуміла її фанатіння по корейських серіалах. Вони всі однакові, герої схожі, імена запам’ятати — квест, а дорама вже закінчилась.
І при цьому Мелісса зовсім не схожа на типову фанатку: висока, струнка, з фігурою моделі, блакитноока шатенка з волоссям до плечей. Їй би на подіум, але ні — носить худі, як підліток із американських серіалів, мріє про весілля з Чонгуком і червоніє при кожному компліменті.
А я, як каже мама, — «золота середина». Середній зріст, худа, але не пласка, каштанове волосся, сірі очі — звичайна собі студентка.
Я на другому курсі юридичного. Ми з Меліссою ровесниці, ще зі школи мріяли вступити разом, і так і зробили. Щоправда, спеціальності обрали різні: я — на право, вона — на ветеринара (бо "добра душа").
Перший курс провели в гуртожитку, але від постійних вечірок не могли вчитися. Ми ж ті ще заучки. Та й "перспективне майбутнє", як казала наша класна, саме себе не здобуде.
Так... на чому я зупинилася? А, точно. Я спізнювалася.
Зібралася нашвидкуруч, закрутила криву гульку і побігла на зупинку, ну як побігла , скоріше поїхала, адже на вулиці такий лід , що тільки на ковзанах і треба переміщуватися, грудень , як не як. В автобусі одразу зазирнула в чат групи — там повний аврал. Усі панікують. І не дивно: викладачка з трудового права — Жанна Петрівна, або, як усі її називають, "Жаба Петрівна", — ще та мегера. Навіть якщо ти відмінник, автомату не бачити, бо, за її словами, на п’ятірку знає тільки Бог.
Написала старості, що майже на місці, і побігла до корпусу. На другому поверсі побачила своїх — усі з опущеними головами, втикають у конспекти.
— Ти запізнилася, Фаєвська, — єхидно кинула Катя, зам старости.
— Дякую, що нагадала. А я й не знала, — відпарирувала я.
— Хто наступний? — пролунав голос Сені. Той ще ботанік. Але навіть йому "жаба" ставить лише чотири.
У мене ще був час повторити, але... одногрупниці гучно почали обговорювати старшокурсників, нащо я,  лише закотила очі. В коханні мені не щастило. За 19 років — лише один хлопець, Ваня він був в 11 класі . а я в 10. Спортсмен, самозакоханий павич, розмови з яким постійно зводилися до того який він  хороший хлопець, як мені пощастило , що такий як він звернув на мене увагу і бла, бла, бла. Зрозумівши , що спортсмени це не моє, я пішла від нього , а він усім розповів, що це він мене покинув. Ну звісно.
— Вчора на вечірці у Павла з айтішників стільки народу було! — перервала мої думки Катя.
— Навіть "Вовки" прийшли! — захоплено додала Валя. — Шкода, що мене не було. Я б глянула на Дмитра.
— Ви бачили, як він гол забив минулої суботи? — зітхнула Катя.
— Та він симпатяга! Думаєте,  в нього є дівчина? — мрійливо втрутилася Валя.
— Ви тут не одні, взагалі-то, — не витримала я.
— Заучкам треба тишу, щоб черв’ячки книжкові не злякалися, — кинула Катя.
— Краще книжки, ніж шиї крутити на футболістів, — парирувала я.
Вона вже хотіла щось відповісти, як...
— Хто наступний? — пролунав суворий голос Жанни Петрівни.
— Фаєвська, — озвалася староста. Я ковтнула й зайшла. На щастя, попалися питання, які щойно повторювала. Відповіла, отримала свою чесну четвірку й вийшла.
Вже збиралася йти, як мене покликала заступниця декана:
— Елю, зачекай. Треба підпис поставити за вибіркові. Ти ж тоді хворіла.
— Звісно, — погодилась я, і ми рушили до деканату.

Дорогою їй зателефонували, і вона попросила чекати в кабінеті.
Та варто було мені наблизитись, як із сусідніх дверей буквально вивалився якийсь хлопець — просто на мене.
Я не встигла й рота відкрити, як уже лежала на підлозі під чимось важким. Зверху почувся сміх. Я відкрила очі — і побачила яскраві сині очі, що втупилися прямо в мене.
— Діма, може, злізеш уже з дівчини? Ми ж у храмі знань все таки, — насмішкувато сказав один з його друзів.
Цей Діма все ще дивився на мене. Гарний, треба визнати. Та навіть не запропонував мені руку!
— Міг би й вибачитися, — буркнула я.
— За що? — зухвало відповів.
— За те, що збив мене з ніг!
— А не треба під дверима стояти! Що ти там робила? Підслуховувала? — єхидно кинув він.
Я вже відкрила рота, щоб щось відповісти, як…
— Що тут відбувається? — пролунало грізно. Олена Вікторівна, зам декана, з’явилася з-за рогу.
— Та нічого. Просто хтось не вміє ходити, — нахабно відповів цей… індюк.
— Елю, ходімо, — суворо сказала Олена Вікторівна. — А ви, хлопці, гайда на тренування. Василь Семенович вже зачекався.
Я зайшла в кабінет, але перед тим глянула на нього ще раз — спідлоба. У відповідь він прошив мене поглядом, наче ми з ним давні вороги.
І щось мені підказує — ця історія тільки починається…

Діма

Я не люблю ранки. Особливо зимові. Особливо після вечірніх тренувань, які розтягнулися до пізнього вечора, а потім — ще година аналізу відео, ще трохи переписок у командному чаті, ще кілька хвилин тупого зависання в Instagram, де кожна третя сторіс —, або про стосунки, або про те, як хтось «відпочиває на Балі».
Я не був на Балі. І не збирався. Мене й тут вистачало.
Вельський Дмитро. Нападник. Третій курс. Головна надія університету.
Офіційна версія.
А неофіційна?
Хлопець, якому все дається. Якому все пробачають. Який ніколи не закохувався по-справжньому — бо «занадто зайнятий», «ще встигне», «це не на часі».
Але вранці того дня я прокинувся з чітким відчуттям: сьогодні буде інакше.
Я йшов до кабінету замдекана, трохи роздратований. Мені треба було забрати довідку про перенос пари через участь у турнірі. Система, бюрократія, підписи. Але все летіло шкереберть, бо…
Я поспішав. Так, я біг по коридору. І… влетів у когось.
Вірніше — у неї.
Спочатку я нічого не зрозумів. Просто відчув, що врізався — м’яко, але помітно. Ми обоє впали. Вона опинилась піді мною, і я, ще не встигнувши відірватися, зустрів її погляд.
Сірі очі. Іскристі. Злі. Тверді.
Не перелякані. Не розгублені. Вони не просили, не вибачали. Вони питали: «Ти що, здурів?»
— Ой, пробач, — сказав я, ще не встаючи.
— Може, ти злізеш спершу? — відповіла вона різко.
Ого. Оце відповідь. У більшості дівчат уже пішли б червоні щічки й очі в підлогу. А ця… стояла на своєму.
Я підвівся.
Не подав руки. Не тому, що не хотів. Просто… розгубився. Така реакція — не в моєму сценарії.
— Не треба було стояти під дверима, — буркнув я.
— Що ти там робила — підслуховувала?
І тут з’явилась Олена Вікторівна. Я відвернувся. Почав буденний спектакль: «нічого не сталось», «звичайна плутанина», «піду на тренування».
Але коли йшов, обернувся.
Вона стояла прямо.
Голова — трохи високо. Руки стиснуті. Погляд — наскрізь.
Як потім я дізнався звати цю вискочку Еля Фаєвська. Юрфак. Друга група.
І не питайте звідки я знаю.
Я вийшов надвір, засунув руки в кишені худі. Було холодно, але я не відчував. Мене переслідував її погляд. Не те щоб я шукав приводу заговорити — зазвичай це відбувається само собою. Але тут… не працювало.
Мене гріло інше — вона мене не злякалась.
Не намагалася фліртувати , чи якось показати себе , що дивно.
Її слова, її твердий тон — це не був флірт. Це був характер.
І це, чорт забирай, було вперше за довгий час, коли я не знав, як діяти.
Я пішов на тренування. Бігав, як завжди, викладався. Але у голові — сірі очі. І фраза «міг би вибачитися».
Мені було не зрозуміло. Чому це взагалі мене зачепило?
Після гри хлопці затіяли розмову — мовляв, давно не було викликів. Влад, мій товариш, глянув на мене косо:
— Слухай, Вельський. А що з тією юристкою?
— Якою? — вдавав, що не пам’ятаю.
— Та що сьогодні під тобою лежала, — розсміявся Русік.
Я мовчав. І тоді Руслан, насмішкувато, вкинув:
— А що як спір? Закохаєш її у себе?
— Навіщо? — відмахнувся я.
— Бо вона так легко поставила тебе на місце, а ти це просто проковтнув, не схоже якось  на тебе , чи може все простіше і вона тобі просто сподобалася? —засміявся Рус.
—Заучка?!Не сміши, —відмахнувся я, хоча насправді я і сам не знав відповіді на це птання.
—Може не варто…це якось по дитячому,—почав було Влад, але я його перебив.
—А чому б і ні, буде весело,—я не з тих хто легко здається і тим більше не люблю визнавати , що чогось не можу, хоча по правді всередині , щось кольнуло , якийсь не зрозуміли черв’ячок сумнівів не давав спокою. Якби ж я тільки знав чим це все потім обернеться…
Пізніше того ж вечора я не пішов на вечірку.
Замість цього — відкрив акаунт групи юрфаку.
Шукав її. І знайшов.
Фаєвська. Еля.
Кілька фото. Стримана. Трохи розпатлана. Підпис до одного з фото:
«Знати не означає бути правим. Але мовчати — ще гірше.»
І тут я зрозумів:
Це буде не просто цікаво. Це буде справжній виклик.