Епілог 2

П'ять років потому…

Аліна

- Чудова подача!

- Вже ні... О, мій Вовк встиг перехопити!

- Гей, зберіться там! Лідерго-о-ол!

- Ми стежимо тут за вами!

Так емоційно кричимо, як ніби вони нас почують з верхнього ярусу закритого ВІП.

Ми з подругами підстрибуємо на кріслах і хвилюємося, як ніби в перший раз наші чоловіки вийшли на поле. От що-що, а вміють вони нас доводити хитрими маневрами, хоч заспокійливе пий, поки матч перемогою наших закінчиться.

Раніше ми частіше так збиралися. Навіть поїздити встигли в різні країни і міста. Зараз на матчі збираємося рідко. Тільки коли старий склад Лідерголу виходить на поле. У нас адже багато що змінилося з тих пір…

- Мам, і я хочу!

До мене підбігає наше з Ведмедем маленьке сонечко, Евелінка. Донечка успадкувала моє темне волосся, а очі такі ж пустотливі, смарагдово-зелені, як у татка.

Евелінка показує пальчиком на двійнят Аріну з Тамілою. Вони ровесниці з нашою донькою за віком, чотири рочки нещодавно виповнилося. Дівчатка з льодяниками, а у моєї поки немає.

- Евелінко, у мене для всіх вас є смаколики. Льодяників взяла цілий пакет, - кличе Варя, мама двійнят. - Малеча, налітай на ласощі!

І налетіли ж.

Дітям нудно довго за матчем стежити.

Моя Евеліка вже задоволена, махає великим льодяником і посмішка така щаслива.

За нею хапає свій льодяник Микитка, йому три роки, синок Ліки і Артема. Ми всі думаємо, що він дуже вдався у свого татка. Навіть зараз в одній руці м'яч, у другій цукерка на паличці. Весь час носиться по закритому сектору на трибуні, і проситься пустити його теж на поле.

Ще не всім роздали. Варя підходить до малюків Софійки і Лева. Вони загралися, пропустили роздачу смачненького.

- І сестличці дай! - серйозно вимагає Лев.

- Як же не поділитися з сестричкою. Тримай, будь завжди добрим братиком, - сміючись, Варя передає йому відразу кілька льодяників.

Лев підбігає до мами.

- Матуся, передай їй, - простягає все, залишаючи собі тільки один.

- Обов'язково, мій любий, - нахиляється до сина Маліка, обіймає його і в щоки цілує. - Коли сестричка народиться, вона тобі дуже зрадіє.

Маліка гладить округлий животик на терміні шести місяців. Ми перші дізналися, що у Арса з Малікою буде ще поповнення.

Софійка, моя хрещениця, поруч хіхікає. До неї підходить Інна, поправляє розпатлані хвостики. Моя подружка теж стала мамою три роки тому. Тепер ми впевнені, що і наші донечки будуть дружити. Ось уже Евелінка тягне Соню за руку до двійняток. Своя тусовка у малечі. Хлопчиків теж приймають у гру, але поки дівчата більше люблять командувати.

- Алін, дивись, на твого Ведмедя подача летить!

Завмираю...

Фух, видихаю з полегшенням.

- Ну нічого собі, як відбив! Ведмідь непереможний! Мій! - з гордістю реагую на черговий захист воріт. Коханий воротар на висоті, як завжди!

До нас заходять офіціанти з тацями.

- Дівчата, я замовила нам піцу і каву. Чоловіки граються, а нам би перекусити, - каже Варя.

Я тільки-но тягнуся за ароматним шматочком, як раптом з коляски лунає закличний, майже що ведмежий, гучний вереск.

- Не тільки ми зголодніли, - сміюся, та біжу до нашого найменшенького ведмежатка. - Іди до мене на ручки, синку, - витягаю з коляски дев'ятимісячного Артурчика.

О так, ми за п'ять років встигли з Мишком двічі стати батьками. При цьому чоловік не хоче зупинятися. Жартує, що ведмежат треба більше. Ох, як вигадає! Команду йому, чи що, подавай?! Але я не загадую, про всяк випадок. Хіба мало що. Мишко чудовий тато, допомагає у всьому, а наші малюки його обожнюють.

Після матчу, з оглушливим рахунком у бік Лідергола, ми разом з малечею йдемо до клубу привітати гравців.

Футболісти відразу налітають, підхоплюють дітей, нас встигають цілувати. Ух, які задоволені ювілейному матчу з яскравою перемогою.

- Ти бачила, бачила, Зірочко? Як я їх, га!

- А що, цікаве пропустила? - прикидаюся, хитренько мружачись.

- Алінко!

- Ну звісно ж, стежила. Серце мало не вистрибнуло!

Мишко міцно мене обіймає, шепоче обіцяюче, що він після матчу чекає ще головну нагороду забрати.

- Випадково не м'яч з автографом тобі подарувати? - підколюю, як ми іноді жартуємо після незабутніх подій із минулого.

- Ар-р! Ти скоро дізнаєшся, кохана. Яким спекотним виявиться мій трофей!

Ну все, ніч буде довгою, як я розумію.

- Принцеса моя! - Мишко підхоплює доньку на руки. - А ти бачила, як тато не давав спуску суперникам?

- Та-ато, у Лева нові іглашки. І ми з ним мінялися цукелками, він доблий і класний, - чесно зізнається Евелінка, що її найбільше вразило.

- Ну починається, - закочує очі татусь. - Хлопці вже чіпляються до нашої принцеси.

- Мишко, вони ще діти!

- Розумію. Але… трясця ж, - помітно хвилюється. - А ти хоч, Артуре Михайловичу, полюбиш футбол?

Синок на моїх руках тягнеться до тата.

- Агу-гу, - згідно лепече і посміхається.

До нас підходить тренер. Найсуворіший і найрідніший.

- Евелінко, Артурчику, ану, гайда до діда, - перехоплює на обидві руки малюків. - Ну я вам потім розповім, як деякі могли б і краще грати. Пару голів проґавили ж! Та ну їх, мультики краще подивимося.

- Діду, це ті мультики, де дядьки бігають за м'ячем? - уточнює Евелінка.

- Еге, найцікавіші мультики, - киває тато.

Поруч з онуками його обличчя пом'якшується, добріший стає за одну мить. Мене навіть просили гравці приносити дітей на тренування. Кращої пігулки "заспокоювати” для мого тата поки не придумали.

- Михайло Єгоровичу! Хлопці, наш тренер тут! Біжіть всі сюди! - навколо нас лунають захопленні вигуки.

Мишка оточує купа молодших школярів. У нас двоє дітей, але особисто у Ведмедя з'явилися ще…

- Ви такий крутий! Ви найкращий! Ми будемо як ви! - вигукують молодші спортсмени.

- Гей, не підлизуйтеся. Краще розминку не пропускайте та готуйтеся до наступного тренування. Три шкури здеру, якщо на легкій подачі промажете, - суворо з ними Ведмідь, але тільки я помічаю, як він ледве тримається, щоб не іржати.