Епілог

Місяць потому…

Мишко

Виявляється, я раніше не настільки нервував. Зараз, дуууже. Бо я на межі справжнього вибуху. Стільки галасу навколо, стільки облич знайомих і нових.

- Ви можете припинити? Досить кричати!

Наїжджаю на команду, що голосно гуде з усіх боків.

- Міхо, то ми ж тебе підтримуємо. Це ж день для чоловіків завжди стресовий, - повідомляє Ілля, поправляючи на сорочці метелика.

- Для чого ще друзі? Аби переполох влаштовувати, - підколює Артем.

- Я на вашому весіллі поводився спокійніше!

- Еге, а як ти відбирав мікрофон у ведучого? Моїх родичів з гармати обсипав серпантином і туфельку нареченої вкрав, а потім загубив, - пригадує Ілля.

Ну подумаєш, я ж Ведмідь. Кому ще на святі створювати настрій? Ведучі не вміють настільки запалювати.

- І на моєму весіллі ти стіл перевернув, коли затягнув туди Аліну танцювати, - Артему теж є про що згадати.

- На моєму, взагалі букет зловив, щоб нікому, крім твоєї Аліни, не дістався! - регоче поруч Арс.

Місяць у нас видався надто спекотний. Щотижня збираємося на весіллях. Друзі довше зустрічались і поступово до своїх весіль готувалися.

У нас все не так. Я ж обрав у наречені доньку грізного тренера!

У той день, коли я зробив пропозицію на полі Зірочці, на цьому нічого не закінчилося. Все лише почалося!

Не гаючи часу, після згоди коханої, я потягнув її подавати заяву. Команда із заступником тренера ув'язалася за нами. З'ясувалося, що в ДРАЦСі неробочий день.

Але хто ж здавався!

Не я вже точно. Брали місцевий ДРАЦС штурмом, команда волала під вікнами. Усі вдесятьох. Раніше нас було дванадцять разом зі мною, тепер на одного менше стало. Тренер поки у пошуках заміни, бере на пробу хлопців із запасу.

Ще мій батько нам допоміг, швидко зв'язався з начальником. Викликали на роботу співробітників, не дали їм відпочити.

Прийняли нашу заяву як виняток. Це про нас. Будь-які перешкоди ламаємо на шляху, коли знаходимо ту єдину, заради якої готові на найбожевільніші вчинки.

Тренер очманів, звісно ж. Повернувся додому, а тут з'ясовується, що до весілля молодшої доньки трохи залишилося. Але нічого. Мої мама і тато приїхали до батьків Алінки. Зібралися всі разом, трохи посварили, посміялися та вирішили, що ще робити з дітьми. Одружити, а то ми не здаємося.

На весіллі у нас справжня арка, не з футбольних воріт. Відчуваю себе, як на найважливішому доленосному матчі. Я тримаюсь у центрі та вдивляюся в кінець квіткового коридору. Гості піднімаються зі своїх місць, чекаючи найголовнішого - появу моєї чарівної нареченої. Показую кулак у бік команди, щоб не надумали дути в свистки. Взяли звичку у тренера. Вони регочуть, махають, веселяться.

Мені у смокінгу від напруги тісно і спекотно стає. Послаблюю зашморг на метелику. Алінка ж не могла передумати? Так, я напав, ще й сперечався, стільки вигадував всякого різного, аби лише домогтися її. І тепер я безмежно щасливий, що ми змогли разом все-все подолати.

Нехай і не все діставалося легко. Все ж Алінка змогла пробачити мою участь у суперечці. Потім ще довбаний плавець не давав розслаблятися. Зате тепер він з лишком отримує за все. Його і дружків-плавців з ганьбою вигнали зі збірної з плавання. Так і з щуром-Денисом сталося. Мій батько не допустив, щоб Гліба випустили з в'язниці раніше терміну. Сидить поки там, а коли вийде, подалі втече. У нас місто велике. Але ймовірність зустрітися для нього зі мною або тренером чимала, і занадто небезпечна. Оце він розуміє, адже не повний бовдур.

Про що я думав, озираючись назад, вмить забувається. Витягуюся струною, міцніше стискаючи у руці букет білих троянд.

До мене назустріч йде вона...

Моя неймовірно прегарна Зірочка під руку з татом-тренером.

Легка білосніжна сукня на ній схожа на невагому хмаринку, ззаду фата розвивається. І мені здається, що вона для мене спустилася наче з небес... Мої мітки тому доказ. У цю мить особливо повірилося в них.

Гості охають, ахають, щось встигають бажати, від чого Алінка ніяковіє. Та не зводить закоханого погляду з мене, а я з неї. Так і стою заворожений.

- Мишко, бережи мою принцесу, - батько передає мені руку донечки.

- Збережу, життям присягаюся, - запевняю тренера, який довірив найцінніше.

Обіймаю наречену, і відпускати не хочу.

- Це наш день, коханий, - сяє щасливою посмішкою Алінка.

- Наш день і все довге життя, з тобою моя Зірочко, - кажу, і тягнуся цілуватися.

- Рано ще! Зарано! Попереду церемонія, - зупиняє ведучий.

Тренер з переднього ряду дає сигнал попередження у свисток.

Гаразд-гаразд, трошки потерпимо.

Зате після весілля вже на законних підставах заберу свій скарб у ведмежий барліг.

***

Аліна

Ми голосно відповідаємо “Так!” на запитання ведучого церемонії. Міша погладжує мої тремтячі пальці через хвилювання. Ставимо підписи і обмінюємося обручками.

Ведучий штовхає заключну промову, але слухати уважно не виходить. Мій Ведмідь не з тих, хто покірно чекає на сигнал “Гірко”, обіймає і пристрасно цілує. Гості вигукують радісні вітання, а у мене паморочиться голова. Від щастя, звичайно, від щастя.

До нас підходять спочатку батьки, очі у мам на мокрому місці, татусі більш стримані, але теж помітно розчулилися. За ними сестра з чоловіком, друзі та всі гості підтягуються.

Наші свідки - Інна з Назаром, тільки й встигають приймати всі букети, і нас не давати радісному натовпу задавити. Стільки багато зібралося гостей, що я навіть не думала, яке пишне весілля влаштуємо.

Здавалося, зберемось у вузькому колі. Батьки вирішили не стримуватись. Одна лише команда зі своїми ошатними дівчатами, чого тільки варта. А ще співробітники футбольного клубу, мої родичі, яких чимало, якщо з усіма дядьками і тітками рахувати.

Після розважальної програми, святкування переходить до ресторану. Мені ще не віриться, що я вже перетворилася з нареченої на дружину. Але Ведмідь не дає забувати, кожен заклик “Гірко!” відпрацьовує з усією палкою старанністю.