Роздiл 53

Мишко

- Ти на нашій території, футболісте. Не тобі нам і ставити умови. І давай, подивися-но назад? - вигукує один з плавців.

Утримуючи наступальну позицію, обертаюся на секунду.

Ззаду ще п'ятеро обступили. Троє попереду, один тримає Аліну, але так, що вона взагалі відвернута, і я побачити її обличчя не можу. Раптом я запізнився? Від цієї думки кров холоне і кожен м'яз кам'яніє.

- Який у вас згуртований колектив, - оцінюю, показуючи не страх, а насмішку. - Так ось гуськом, дружно й у камеру підете. Якщо я вас раніше, бісові амфібії, не прикінчу.

- Що ти сказав? Як назвав нас? - Гліб підлітає з кулаками.

Ну що ж, буду битися, скільки зможу.

Перший удар відбиваю, в такій люті перебуваю, що Гліба відкинув кулаком прямо до сходів. Там його спіймали, щоправда. Але то нічого, все одно закряхтів і відчув мого кулака.

Б'ю наступного нападника плавця та голосно кличу Аліну.

- Алінко! Це я! Ведмідь прийшов за тобою!

Але вона не відгукується. Тільки крутить головою. Той плавець, що Аліну тримав, починає відтягувати дівчину далі по коридору.

На мене налітають з різних боків.

Удар ззаду, ну взагалі був недоречним. Мушки полетіли перед очима. Але я ще тримаюся. Розштовхую плавців або хапаю за зябра, кого виходить.

- Тобі кінець, краще здайся! - шипить мені в обличчя Гліб, головний з водяних паразитів.

- Здамся, коли тебе розмажу по стіні! - гарчу, нападаючи у відповідь. Єдине, що поки вдається, швидко махати руками-ногами, щоб хоч якось від натовпу відбиватися. - Алі-і-іно! Зірочка моя! Тримайся, я скоро! - при цьому продовжую кричати і кликати кохану.

Якщо б я тут опинився лише один, напевно, більше зібрався б, краще міг фокусуватися на бійці з плавцями. Але я розриваюся від болісних думок, що вони могли зробити з нею? А зараз? Я не бачу її! І добігти не можу. Амфібії падають, встають і прохід затуляють. Моя біта, з якою до них завітав у гості, відлетіла і десь валяється. Невдовзі мене ж нею й прикінчать.

Але що тоді буде з Аліною?!

Дідько! Я так швидко гнав сюди, як відчував, що можу запізнитися. Не пам'ятаю вже всього, що кричав у слухавку батькові, коли вимагав термінову допомогу для вилову амфібій. Друзі набирали, але я їх скидав. Потім заліз через паркан, перевірив двір і швидко увірвався в будинок.

- Бачиш, навіть такий міцний кабан, проти нас нічого не зробить, - з синцями, ще більш мерзенний, Гліб насувається з моєю битою.

А вся його компашка навалилися, стискаючи мої руки.

- Не кабан, а Ведмідь!

Смикаю головою, парочці плавців розбивши носи.

- Ну смикайся-смикайся, все одно ти попався... Гей, що це за шум?

Гліб завмирає з битою біля моєї голови.

Чуються удари по вікнах, дзвін скла, тупіт на сходах, кінське іржання.

- Міхо! Ми поруч! - впізнаю голос Арса.

А за ним підхоплюють й інші - Назар, Ілля, Артем, і незабаром не розрізнити ще хто, вони ж такі всі гучні й балакучі. Тільки поодинці ми здатні діяти тихо. Більше одного і все. Галасливе вторгнення, гармидер, будиночок на дачі плавців ось-ось розвалиться.

Я не витрачаю часу на з'ясування, як вони потрапили сюди. Назар з Арсом були в курсі, де проводиться вечірка. Денис при нас здавав плавців. Інших ще десь могли підхопити. Аби зрадника нашої команди не випустили.

Після такого жахіття, він синцями вже не відбудеться. Відповість по повній програмі.

Але спочатку плавці!

Отримуйте за все!

Мої руки тепер вільні. Друзі навалилися на підступних тварюк, бій повним ходом йде. Упереміш з криками, лайками та приколами, але останнє від футболістів. Ми любимо себе так підбадьорювати.

- Здаватися мені? - хапаю за горло Гліба. - Краще молися, щоб я не помітив на своїй дівчині жодної подряпини.

Прибираю руки від його шиї. З двох ударів він все-таки сходами чудово летить. Артем вже біжить за ним, щоб не втік, коли отямиться. Давненько збирався влаштувати амфібії тріумфальний політ. Даремно себе все ж таки стримував.

- Мені треба Аліну знайти, - на бігу попереджаю команду, і несуся у напрямку, куди її тягнув один зі спільників-плавців.

Я знаходжу свою Зірочку в останній кімнаті, прив'язаною до стільця з малярським скотчем, що закриває рота. Очі розкриті широко, в них стільки переляку, що я хочу повернутися та прибити довбаного Гліба з огидними дружками.

Але ними займаються, піти не дадуть. Алінка і так без мене просиділа тут у жаху. Бідна моя дівчинка. Це я винен. Не міг раніше плавця гарненько перевірити.

- Бачиш, я прийшов? Тепер без тебе нікуди не піду. Тепер я взагалі з моєї Зірочки очей не відведу, - промовляю, заспокоюючи себе та її, хоча навряд чи допоможе. Та у мене балакучість підвищується під час стресів.

- М-м-м, - мотає головою Аліна.

- Так-так, звісно, постараюся зняти обережненько, - беруся за кінці клейкої стрічки і потихеньку знімаю.

Аліна струшує головою, рухає губами, розминає після скотчу. Я ж плескаю очима на найбажаніші губи. Нахиляюся до неї та стираю сльозинки, торкаючись до щоки.

- Мишко-о-о... - охриплим голоском шепоче Алінка. - Я боялася, що з тобою щось трапиться. Їх багато, а ти, як наче Ведмідь із лісу, увірвався один.

Якщо хвилювалася, то я потрібен? Кохає мене…

Ну як не кохати такого Ведмедя!

Пробачити та прийняти, а то ну зовсім кепсько морально.

- Вони щось зробили тобі? Погрожували? - оглядаю, але через одяг всього не побачиш. І трохи обнадіює, що в одязі була.

- Я не знаю, що на Гліба знайшло. Якусь ніч заборгувала. У мене паморочилося в голові, спати хотілося, потім так злякалася, що й нібито протверезіла. Хоча, крім соку, нічого не пила. Вони нічого не встигли... Голова тільки болить і руки від мотузок німіють.

- Все-все, я поруч, зараз мотузки зніму. Потім ними зв'яжемо виродків.

Можна було стілець обійти. Ну, якось незручно. Я ж давно не обіймав свою дівчину. Заношу руки за її спину, а губи так близько, так ваблять мене. М'яко наближаюся, продовжуючи возитися з мотузкою.