Роздiл 39/1

Мишко повільно кліпає здивованими очима. Спантеличено чеше потилицю, і вимовляє потім:

- Звісно ж, не так просто. Мені тебе наворожили бабки на крупі з-під вівці. Саме так і казали, будуть звати Аліною, як побачиш її - втратиш спокій, і не бути тобі більше вільним Ведмедем. Все збулося!

- Мишко, а серйозно не можна?

- Можна.

Він нахиляє до мене ближче обличчя і до того пронизливо заглядає в очі, що від напруги серце частіше стукає. Я розумію вже настрій Ведмедя, коли він бавиться на іронічній хвилі, або як зараз, стає раптово серйозним.

- Для мене все дуже непросто, Алінко. З тобою певно, ні. Розумієш, я примудрився закохатися в доньку суворого тренера. Уявляєш, як мені важко?

- Закохатися? - приголомшено видихаю, забувши про всі записки на світі.

- Так, моя Зірочко, - з легким кивком підтверджує, а я тону-тону в його чарівному променистому погляді. - Я кохаю тебе! Кохаю, моя радість! Виходить, що і скаженію через це. Спочатку не розумів, від чого мій дах геть знесло. Але потім вже дійшло. Тепер ясно, що я не просто дурень, а з позначкою «закоханий».

За спиною Мишка якісь люди майнули, проходячи до малого залу. Він не бачить і до моїх губ наближається. А я так розчулилася після зізнання, що сама трохи на нього не накинулась.

Цілуємося і плювати вже, що подумають.

Паморочиться голова не тільки від палкого поцілунку. Ведмідь мені зізнався в коханні!

Чекала я? О боже, я про це мріяла!

Ще ніхто з хлопців настільки відверто не зізнавався мені в почуттях. О-о-о... як же романтично вийшло.

Ми повертаємося до головного залу, з метою загубитися за фуршетним столом. У мене палають щоки, трішки щипають очі та така розтягнулася щаслива посмішка, що сестра, помітивши здалеку, весело хитає головою. Ніби каже мені - ну ви даєте, закохані. І сміється, звичайно, при цьому.

Додому повертаюся не ногами, а крилами. Лечу, перестрибуючи поріг. Цей вечір вийшов не за планом, а таким став незабутнім. Ведмідь мене кохає! І я не сумніваюсь. Я ж бачила, як він проникливо це вимовляв, і як дивився, і як…

- Аліно, ти запізно.

Ой-й! Скрикую від переляку.

Тут же вмикається світло в коридорі.

Тато підходить ближче до мене. Виглядає так, ніби довго чекав. Чогось насупився, можна подумати, мені знову тринадцять. Тим паче, я не так вже й пізно прийшла.

Міша до самого дому не довозив. Обережно проводжав. Ми дуже уважно перевіряли, щоб ніхто не стежив. І чому тоді тато такий невдоволений? Настрій зіпсували інвестори футбольного клубу, чи що?

- Тату, ну навіщо поспішати? Завтра вихідний. А мені захотілося довше провести час на виставці. Там же така краса, - поки скидаю взуття, розповідаю.

- І що ж там такого цікавого?

- Картини зі змістом, ось глянеш, і відразу в душу западають, - особливо згадався Мишко, так я і дивлюся на нього. - Подруга нашої Карини, дійсно, талановита. Ще й смачним фуршетом годували. Зрозуміла, що люблю тепер виставки.

- І я тішуся, що ти у мене така розумниця, - усміхається тато. - У картинах розбираєшся, батькові з легкістю брешеш. Он який скарб виростили!

Е-е... відкриваю рот і закриваю.

У сенсі, брешу?

Про щось знає?

Хм-м... Схоже, так. Адже навіщось чекав і напав одразу з розпитуваннями.

- Зізнаватися не будеш?

Я продовжую мовчати. І теж насупилася.

- Гаразд, все сам тоді. Ось воно, дивись, - тато вмикає відео на телефоні. - Мені прислали нарізку з виставки. Виявляється, туди приїжджали репортери з місцевого каналу. Пробули недовго, пройшлися по залах, взяли невелике інтерв'ю у художниці. Якимось чином, і ти там засвітилася. І постійно перебувала біля підозріло знайомого експоната…

На відео ми з Мішею обіймаємося, на іншому відрізку цілуємося. Ось уже точно біля картини стоїмо. Ем... недовго, повертаємося одне до одного і за ручки беремося. Який же він у мене найкращий Ведмідь. Ми, справді, чудово виглядаємо з боку.

Так, я ж на допиті. А то знову в голові бульбашки надуваються. Всі легкі, повітряні, райдужні. Такі... такі, як у закоханих бувають. Мишко не один, на кого нахлинули справжні почуття.

Але як ми проґавили репортерів?

От куди ми дивилися?

А, ясно. На відео ж все чітко показано. Одне одним милувалися та на поцілунки зривалися. Напевно, коли закохуєшся, обережність кульгає на обидві ноги.

- Тату, якщо ти побачив, то... то тепер розумієш.

- Я нічого не розумію, доню! - голос підвищує, заводиться.

- Щодо виставки, я ж не обдурила.

- Дякую, трясця!

- З Мішею я там зустрілася... - починаю вигадувати, але не витримую. Теж заводжуся, бо я теж Омарова. - Зустрілася, бо без нього не можу. Він кохає мене. Як ти не розумієш!

- Аліно! З ним не варто було поспішати!

- Це моє життя. Я не хочу запізнитися. І не хочу втратити того, хто став дуже дорогий. Мишко мій хлопець. І ти повинен це прийняти!

Хапаю звисаючий свисток зі стіни. Дую двічі на весь дім. І тікаю до спальні.

У Карини вийшло довше ховатися від тата, коли зустріла того самого. Мене розкрили швидше. Але я не здамся. Ні за що. Не дозволю нас розлучити.