Розділ 37

Мишко

Наступні дні проходять неймовірно круто. Аліна більше не ігнорує мої повідомлення, як раніше бувало. Виривається з дому хоч ненадовго, щоб зустрітися зі мною. Після роботи я чекаю на неї завжди на нашому таємному місці. І нам складно розлучатися через палкі поцілунки.

Я взагалі не з тих правильних хлопчиків, які вміють серйозно зустрічатися з дівчатками. Ну не переймався раніше постійністю. З Алінкою щось тріснуло всередині мене. Був адже вільний ведмідь, а тепер я кайфую від того, що у мене з'явилася бажана дівчина. Яка не тікає, не випускає колючки, не корчить більше з себе байдужу вередунку.

Вона моя. О та-ак, від цього ще як зносить дах.

Ходжу задоволений, хоч і з розбурханим молодшим Ведмедем. Але то нічого, ще трохи потерплю. Все одно ж нікому не віддам мою Зірочку.

Наче поводжу себе як зазвичай. Проте батьки помітили зміни. Мама відразу подумала про ту загадкову дівчину, якою нещодавно заінтригував. Не став поки підтверджувати або заперечувати. Бо тепер вони взагалі не заспокояться, поки не з'ясують, хто сина таким щасливим зробив.

Від уваги команди теж не сховалося.

- Дарський, і чому такий задоволений друге тренування поспіль? - запитує Ілля в роздягальні.

- Тебе побачив і радію. Хочеш, обнімемося? - віджартовуюсь.

- Угу-угу, стільки знайомі та раніше ти чомусь не реагував на мене з радісною посмішкою.

Ну от починається.

- Цю честь передав твоїй Варі. Нехай вона тебе любовно зустрічає.

Ілля відразу цвіте, нагадав йому про найприємніше.

- Міхо, не заговорюй нам зуби, - Артем тепер чіпляється. - Щось із суперечкою, напевно, пов'язано?

Переглядаюся з Арсом і Назаром, вони напускають на себе відсторонений вигляд, продовжуючи одягатися. Отже, не здали. Ну, я на це сподіваюсь.

- Суперечка? Яка суперечка?

- Міхо, годі клеїти дурня!

- Ще скажи, що здався, але ворота все одно не віддаси?

Тепер нападають хлопці з лінії захисників. Вони якраз найбільше на моє місце мітять, нападникам і так дістається багато почесті, а їм найчастіше стусани від суперників.

Зачиняю свою шафку, прямую на вихід.

- Нам самим здогадуватися, чи таки проясниш? П'ять днів залишилося до кінця суперечки, - нагадує про терміни Дмитро, вигукуючи в спину.

Розвертаюся.

- А знаєте, що? Спробуйте не повбивати один одного за мої ворота. Бо я програв. За п'ять днів нічого не зміниться.

- Міхо! - обурено кличе Арс.

Поглядом показую, щоб мовчав.

- Все сказав. Тепер відчепіться.

Залишаю команду розбиратися вже без мене.

Сьогодні не зміна Алінки. Проходжу повз стійки адміністратора. Без неї так порожньо, так вже незвично. Хочу скоріше з моєю дівчинкою зустрітися. І не відпускати. Вкрасти у всіх, щоб не лізли, одні з цікавістю, інші з погрозами. Тренер зі мною взагалі крізь зуби спілкується. Може, взагалі прийшов час іншу команду шукати.

На поле потрапляю раніше за всіх. Важко прощатися з воротами. Служили мені, допомагали, а я, як стіна, стояв, захищав честь команди. Тепер все. Буду на них милуватися здалеку. Сам винен, розумію.

Я думав, що міг би зізнатися у суперечці Алінці. Але тоді вона просила ще почекати. А що мені зізнаватись, якщо вона сама морочила голову, продовжуючи спілкуватися з плавцем? Ось і мовчав.

Того дня я плюнув на все. Але більше було шкода не ворота. Звісно ж, звик до них. Та я на будь-якому місці в команді буду найкрутішим і помітним. Знову потім попросять мінятися. Начебто я не знаю їх, часто за мною повторюють.

Я відчув тоді більше, ніж просто втрату якогось місця на полі. Подумки бісився, що втрачаю дівчину. Втрачаю свою маленьку Зірочку. Втрачаю через довбану амфібію. Ось що тоді мене турбувало й до сказу доводило.

Приїзд Аліни підкинув мене за найвищу вежу. А зізнання її... штовхнуло з моста майже на дно.

Як зізнатися тепер? Я, звісно, не вірю у ворожіння. Аліна досі вірить, я зрозумів по ній.

Вона ще така наївна, шукала свого лицаря з мітками. Стільки хитрощів провернула, принцеса моя. Чи то перевіряла нас, чи то з'ясовувала, хто покаже себе справжнім лицарем, а хто бовдуром. Не знаю, що робила. Але клялася, що з плавцем не цілувалася. Ну авжеж, я розпитував.

Все одно нехай водяний чортяка не потрапляє на очі. До сих пір на Гліба спрацьовує кулачний рефлекс.

У результаті Аліна довірилася почуттям, а може, якось ще її зачарував. Адже вона повірила, що я добрий, ображати не стану. Тільки іноді гарчу і вигадую всілякі розіграші, щоб вона частіше посміхалася.

Отже, чаша терезів на мене переважилася. Чому я шалено радію, коли бачу, як Аліна тепер для мене відкривається. В її очах лише я. Той, кому повністю довірилася.

Чи буде так само, якщо розповім, чому до неї залицявся? Поки мені складно напевно передбачити, що це вона зрозуміє. Ще й Гліб нікуди не дівся. Раптом чого, назад припливе. То вийде, що він не сперечався, саме він кращий лицар, ніж деякі розважалися і трофеями мірялися.

Подумав і вирішив, що, якщо зізнаюся, то пізніше. Нехай хоча б суперечка закінчиться. Амфібія далеко відпливе. І Аліна зрозуміє, що вона для мене важливіша за дурні розваги зі ставками. Відчує, що їй ніхто, навіть з мітками, не потрібен, крім мене. Як і мені. Моя Зірочка.

- Мишко, це ти мені в кабінет підкинув? - окликає тренер.

- Ви про що, Самвеле Маратовичу?

- Незрозуміло, чи що?! - він миттєво заводиться. - Колекційний свисток із гравіюванням!

- Якщо ви прочитали, то зрозуміли, хто, - на себе показую.

Там же ім'я взагалі-то моє. Навіщо питати?

- І до чого? Задобрити хочеш? - гарчить тренер, насупившись.

- Так, Самвеле Маратовичу. Дуже хочу!

- Мишко, ти того… облиш це. Мою доньку все одно не отримаєш!

Бач, який непробивний татусь. Можливо і я таким буду, якщо донька з'явиться.

- Отже, її ніхто не отримає. Іншому Алінку не віддам, - а нехай знає, відступу точно не буде.