Роздiл 35

Мишко

- Ну що? Перевірив?

- Мі-іхо, щоб тебе собаки покусали! Ти мені свою тачку даєш на тиждень! А ще... ще... потім інше придумаю! - розлючено кричить у слухавку Назар.

- Буде тобі тачка і те, інше. То перевірив чи ні? - нетерпляче вимагаю повідомляти про найголовніше.

Але Назара понесло. Він спочатку лається, обзиває мене жорстоким і знахабнілим другом.

Чого це, питається?

Я займався приготуванням побачення для Аліни. Попросив його простежити за плавцем після тренування. Ну то б він пропадав за компом зі своїми нудними хакерами. Можна сказати, додав у його життя різноманітність, активність, крім футболу. Шпигунські ігри в реальності. Круто ж? Все одно він не тішиться і бурчить.

- Гліба довів до парку. Він купив невеликий букетик. Взяв собі стаканчик кави і там залишився чекати. Мабуть, дівчину. Ймовірно, доньку тренера.

- Як це ймовірно, матір твою?

Тепер і я не тішуся.

Тепер я скаженію!

- У той час, коли я перевірив, де залишиться Гліб, мою машину викрали! Гадаєш, я повинен був і далі на твого плавця милуватися?!

- Почекай, як викрали? - шок за шоком, суцільні проблеми через довбану амфібію.

- Ну не повністю. Забрав евакуатор, а я наздогнати не встиг. Довелося за ними гнатися на таксі. Потім оформляти купу папірців, штраф сплатити. Далі сам як-небудь, Міхо. Телефонуй Аліні або полюй на плавця на паркових стежках з букетиком. Навіть дитині зрозуміло - приїхав адже він туди на побачення.

- Краще б я його втопив, а не полював, - відповідаю розгубленим голосом від кепських новин. І тільки додаю в кінці: - Назаре, ти мені, справді, допоміг. Цього було достатньо. Штраф я опла…

- Відвали з грошима. Просто дай тачку на тиждень, спробувати хочу, купувати собі таку чи ні.

Після розмови з другом, я дивлюся в одне уявне місце на небосхилі. Який же я все-таки бовдур. Бачив в Аліні лише те, що хотів. І не помітив, що вона ж і не моя зовсім. Як спритно відшила по телефону. Звісно ж, не яхта їй потрібна, не я, докучливий Ведмідь, нічого з цього.

Її в парку плавець зачекався!

Ось, заради кого вона згодна витрачати вихідний.

Для нього вона згодна, може, й на більше? А що? Я ж не всевидючий. Раптом з ним вже сто разів цілувалася та дозволила те, про що, я б міг тільки мріяти…

Морщуся, як ніби від болю. Вперше так сильно запав на дівчину. Чому ніхто не попередив, що душевні муки теж болять? Ще не так давно я був успішним воротарем, адже все ж влаштовувало. Чудово жилося.

Тепер все. Нічого не залишилося. Воріт більше немає, Аліна свій вибір зробила. Напевно, це таке покарання за суперечку, що вибрала не мене.

З розсіяними думками сам не зрозумію, що готую. Начебто збирався печеню. Навіщо вона мені? Та байдуже, що буде. Мені взагалі все одно. Аби безперервно займати чимось руки, які нестримно тягнуться до ключів від машини.

Однією ногою я б мчав вже до парку. Але тримаюся, не даю собі. Аліна перестала бути для мене лише метою для виграшу. Краще б не переставала. Тоді б я більше розмірковував головою. Тоді б я…

Та ну що тут думати. Примусово коханим не станеш. Як виявилося, не брешуть, так і є.

У мене гора м'яса на столі. Переходжу до овочів.

Пригадується наша вечеря в ресторані під час останньої зустрічі.

Напевно, я поводився там як дикий звір. Знову налякав ніжну дівчинку. А плавець не лякає, з ним добре, з ним затишно.

Пам'ятаю ж, старався, прикидався вихованим хлопцем. Але це важко зробити, чорт забирай!

Аліна сиділа поруч зі мною, вона здавалася такою близькою, такою моєю. Вперше у мене не виникло роздратування від парочки Арса і Малікі. Навіть те, що вони замовили тарілку малини і годували одне одного, не викликало бажання підкинути якийсь жарт, на що вони перетворяться, якщо все доїдять.

Я вже сам не розумів, на кого перетворююсь…

Втративший голову Ведмідь в мені, вимагав теж годувати Алінку малиною або тим, що моїй дівчинці сподобається. Хотів проводити з нею дні та безсонні ночі. Стільки всього хотів! Лише з нею!

Але я помітив, як вона скидає дзвінок від невгамовного плавця. Тож дякую велике, що при всіх нас не відповіла. Тільки я розумів, відповість ще. Адже він не потонув, не загубився. Все ще стоїть між нами, і я, хоч убийте, не розумію навіщо. На всі питання Аліна відповідає, що обов'язково зізнається... потім.

Коли, його трясця, настане це потім?

Раптом лунає виразний стукіт.

Тук-тук-тук!

Це не я стукаю тесаком по столу?

Завмираю на пару секунд. Ні, не я. Стукіт посилюється від дверей.

І кого ще принесло? Так і йду відкривати з тесаком.

За дверима знаходжу... Аліну.

Кліпаю в очманілому стані.

- Привіт, Ведмедю. Можна до тебе? - вона зніяковіло посміхається, голосок тремтить.

О, я ж з тесаком, ну знову лякаю. Ставлю його на підлогу до стіни, руки витираю об футболку.

- Вітаю. Зайнятий був, ти якраз приїхала, коли я того... рубав все підряд,... - я самий балакучий в команді, і я ж слів зараз відповідних не знаходжу. - Проходь, якщо вже приїхала, - запускаю у холостяцький барліг.

Аліна без минулої боязні заходить. Навіть мій тесак з під'їзду занесла.

Але мені не дає спокою парк і плавець.

- То ти скажеш, навіщо в мої двері постукала?

- Так, скажу, - киває, знімаючи взуття.

- І?

- Печеню хочу від Ведмедя. Зрозуміла, що не зможу таке пропустити.

Щоб мене!

Від яхти відмовилася, до парку не доїхала, судячи з часу. Зате на печеню приїхала.

Пристрельте мене, якщо сплю!

Моя Зірочка приїхала до мене. Отже, їй теж мене не вистачало!

Підхоплюю на руки Алінку, заглядаю в її ясні очі. О диво, вона не чинить опір. Сама до мене тягнеться. Напевно таки сплю.

Поки не даю нам отямитися, треба перевірити, що тут моя дівчинка. Зі мною. Насправді. Жадібно і гаряче накидаюся на її губи, і відчуваю, як вона міцніше мою шию стискає.