Роздiл 27/1

Ведмідь спочатку надягає мені на руки браслети наручників, замикає. Виглядає таким зосередженим, що навіть лякає серйозністю. Ніяких жартів не випускає, напружено сопе. От наче мстити зібрався, і більше нічого його не хвилює.

Потім бере шарф. Прикладає до очей, зав'язує ззаду на потилиці. Шарфик пахне Ведмедем, носив його, чи що, всі дні з тобою? Натягнувши на мене шарфик, не відсторонюється. Тільки я не бачу вже нічого. Не бачу, але відчуваю, як він пестливо гладить моє волосся, дихає зовсім поруч та проводить носом від мого вушка до шиї.

Руки рефлекторно підкидаю, але вони зібрані разом наручниками. Заплуталась, куди ними смикатися у зчепленому стані.

- Мишко, ти що робиш?

- Поправляю шарфик. Стежу, щоб тобі не закривало ніс. Дихай рівно, Зірочко.

Ой, яка турбота. Якщо я в наручниках і без можливості бачити, то значить, мене легко обдурити? Його руки взагалі не там кружляють.

Нервово кручуся на сидінні. Навіщо я тільки погодилася попастися в пастку…

- Тільки приїдемо, відразу звільняй!

- Точно відразу? Не потім, коли за тобою, можливо, приїдуть?

- Не будь жорстоким Ведмедем!

- Як скажеш, моя добра Зірочко.

Це він до чого про добру? Ляка-ає?!

Машина рушає, більше на місці не стоїмо. Чи стало мені легше? Авжеж, ні.

Поки сиділи в затишному дворі за територією футбольного клубу, там, де таємно зустрілися, я ще нічого так трималася.

У дорозі дратує ВСЕ!

І легка музичка, немов віщує, що це мені поки легко, далі ого-го чого буде. І спокійний голос Ведмедя лякає. То ймовірно, він прикидається, присипляє мою пильність обіцянкою, що після побачень з ним майже всі виживали.

Так, але вони ж не залишали його в квартирі зв'язаним.

Чим він помститься? От чим?

Якщо запитаю - не відповість, ясна річ.

Кусаю губи, хвилююся. Здогадуюся, що треба Ведмежарі. Як завезе зараз, як затягне в барліг. Нехай і не додому, мало місць, чи що, де можна це саме втілити для самця зі збоченими намірами? А я ж руками не відіб'юся, ногами незручно. Коли нападе, не побачу.

- Мишко, випусти мене, будь ласка, більше не можу, - бурмочу, пробуючи податися вперед, але він мене до сидіння щільно пристебнув ременем безпеки. Прикував! Знущається!

- Алінко, розслабся і спокійно сиди. Недовго залишилося.

Недовго до чого?...

О боже, як болісно тягнуться іноді кілометри.

- Якщо не стримаюся і в туалет сходжу на твоє новеньке шкіряне сидіння? - погрожую так, а що робити.

- Хм-м... - гмикає, - гаразд, не шкода. На побаченні ні в чому тобі відмовляти не буду, крім виконання моїх правил. Автомийка з хімчисткою впораються з твоїми необхідними справами. Розпочинай!

Насупилася, нічим не налякаєш Ведмедя.

Спробую хоч якось розвідати обстановку:

- А в твоїх правилах є до мене торкатися?

- Доведеться.

- Що-о?! Хочеш напасти?

- Скоро дізнаєшся, чого я хочу. Так відчуваю, це буде далеко від твоїх очікувань.

Пирхаю собі під ніс. Один раз. Другий голосніше, щоб деякі чули мої обурення.

- У мене ніяких очікувань. Я просто сиджу і чекаю на звільнення!

- Угу-угу, по колінках помітно.

Що з моїми колінами? Куди він дивиться? Водій повинен за дорогою стежити, а не витріщатися, куди не належить. Тим паче тоді, коли мені його не зловити.

Від схвильованих думок, що окатий Ведмідь всюди проникає, до щік приливає жар, в горлі пересихає, губи облизую. Коліна тепер ще міцніше стискаю, ну а куди мені їх подіти? Ось вміє Мишко розбурхувати і заплутувати натяками, коли я і так на нервовій межі.

Зупиняємося. Радіти або вже кричати "Рятуйте"?

Поки не зрозуміла, крім того, що мені в губи впирається горлечко від пляшки.

- Випий водички. Я ж бачу, ти хочеш.

Відпиваю кілька ковтків. Вода звичайна, але хіба мало. Раптом він мстить з розмахом за масаж? Намішав там чогось снодійного? Так, ну все, пізно. Проковтнула вже.

Продовжуємо рух. Незабаром знову зупинка.

- Все, Алінко, приїхали. Розв'язувати або сподобалося?

- Досить знущатися, Дарський. Поверни мені руки і очі!

- Гаразд-гаразд, поверну. А то як же обіймати мене та милуватися на побаченні будеш, - нарешті сміється, краще так, ніж лякав серйозністю.

Думаю, як і мені гостріше пожартувати, поки Міша розстібає наручники, потім відкриває очі. Береться пальцями за мої зап'ястя і дбайливо розтирає, погладжуючи.

Мої очі знову бачать, але не зрозуміють нічого!

Що ми робимо біля пішохідного мосту? Такого повороту я не очікувала. Стільки надумала, тепер соромно від себе самої.

- Збираєшся накинутися, раз я не поспішаю? Якщо що, ніякого тут поруч барлогу, - підморгує цей негідник-спокусник.

- Не вигадуй, Дарський. Я ні про що таке навіть не думала, - вигляду не показую.

- Ну і добре, зате я все придумав за нас, - задоволений виходить з машини, і мене витягує, обійшовши з іншого боку.

Разом підходимо до мосту. Бачу чимало людей, ще різнокольорові гумові стрічки звисають якісь. Як раптом один хлопець піднімається на піднесення, оголошується старт і він... Все, немає більше людини.

- Та он він, бачиш? Руки розкинув у польоті, - Міша показує на стрибуна, що літає над річкою.

- Мені навіть від побаченого погано. Навіщо ми тут? Підемо далі гуляти?

Беруся за руку Ведмедя, як ніби звикла вже до нього торкатися у хвилини небезпеки. Замість того, щоб навпаки подалі тікати.

- Обов'язково далі підемо, - сяє для мене посмішкою, начебто більше не злий. - Спочатку політаємо, а потім і підемо, і поїдемо, і на руках понесу мою хоробру дівчину.

- Мишко, ти де хоробру побачив? Шукай її, вона не я, - у паніці смикаюся, але руку мою не відпускають.

- Вже знайшов. Зірочко, на атракціон банджі-джампінг спеціально була для нас акція. За мною бігли три вулиці, під колеса стрибали, по фарам стукали, аби вручити для нас подарунок - разом стрибнути. Це доля.

- Ось зараз не вірю! Ти мені хочеш помститися!

- Ще чого! Я тебе хочу потішити!