Роздiл 21

Аліна

Помічаю Ведмедя на порозі футбольного клуба. Він перший приїхав зі своїх, до того ж завчасно. Зараз знову почне заважати виконувати мою роботу, лякати та виганяти дітей. Як нібіто день бабака!

Після вчорашнього взагалі не хочу з ним розмовляти. Злюся на нього та на Гліба. Але більше на знахабнілого Ведмежатину, звісно ж. Не можна мене цілувати без згоди! А хто йому дозволяв? Хто давав право на мої губи накидатися?

Ну так... я трохи розгубилася, через незвичку розтанула, надто вже приємно все робив Ведмідь. Проте це не означає, що ще дозволю. Раптом мені долею призначений Гліб?

- Вітаю, Алінко, - дружелюбно вимовляє Мишко. Дивно, що без наїздів - як я посміла піти без нього.

Стримано киваю, пильно придивляючись до його бойових відмітин. Садно на вилиці, розбита губа і невеликий синець над оком помітний.

Фух, видихаю, як ніби хвилювалась через нього, нестерпного задири.

Неначе благала охоронців скоріше викликати підкріплення, щоб розігнати дві звірині зграї, в яких перетворилися футболісти і плавці. Звісно, я ж і бігала. Але зізнаватися не буду.

Продовжую записувати школярів за чергою. Все ще думаю, ігнорувати Дарського або як вчинити? Якщо ігнорувати, то як тоді з'ясувати, чи є друга мітка? А цей чарівний негідник білозубу посмішку тягне, і навіть після поцілунку зі мною вцілів!

Нехай мене прийматимуть за божевільну, але я не зможу нічим заспокоїтися, поки не розгадаю його зоряний секрет. Де він знаходиться, і так все зрозуміло. Як дістатися? Нові ідеї є. Та складнощі теж, бо як його підвести до того, що задумала?

Ведмідь поводиться знову непередбачувано.

- Гей, малече, не поспішайте, спокійно називайте імена нашій найгарнішій адміністраторці. Якщо хтось бажає шоколадки або желейки з автомата, до мене звертайтеся. Тільки потім, щоб тренера слухалися.

Це точно Мишко? У добренького вирішив пограти?

Я думала, він лаятися на них тільки може, а ось спостерігаю, що всі хлопчаки знають, хто він, і багато хто вигукує, що мріють стати воротарями, як Михайло Дарський. Звично руку потискують, хто поменше обніматися поліз. Подаруночки з автомата всім дісталися.

І навіть мені!

- Я не просила, мені не треба, - відмовляюся від шоколадного батончика, дивлячись більше у стелю, ніж на непробивного хлопця.

- Якщо ображаєшся, то не варто, - все одно кладе, зачіпаючи таким рівним і безтурботним голосом. От вчора тон іншим був, оскаженілим і до біса небезпечним.

- Чому це? Маю повне право!

- Тоді мені теж доведеться на тебе розлютитися, а я вирішив пробачити.

Бачили? Мене ж ще й пробачають!

- Гнівайся, скільки хочеш, а я ще більше буду.

- Отже, якщо я не буду злитися, тоді тобі стане нікуди своє «більше» додати. Все вірно, Зірочко. Ображаємося або разом, або ніхто.

Гей-гей, звідки Ведмідь бере свої аргументи? Він мені мізки зламає!

- І щоб закріпити наше рішення, згоден піти з тобою, куди скажеш, - закінчує Ведмідь на урочистій обіцянці, звично навалюючись на мій адміністраторський пост. Ну з цим без змін, мій робочий острівець незабаром розвалиться.

Та пішов ти, Ведмежатино. Досить на мене тиснути чоловічим авторитетом і приймати за наївну дурепу. Так би йому, щоб знав, як нападати і позбавляти дівчат сну через вкрадені поцілунки. Але... знову це, підняло голову АЛЕ. Дарський згоден піти, куди я скажу.

Хіба не шанс, га? Я ж стільки чекала!

- Мені потрібно подумати, - прикидаюся нітрохи не радісною, і я не закушую губу, від того, щоб мрійлива посмішка раптом не полізла. Просто стою і хмурю лоба. Так-так, не розганяйся, футболісте. - У мене є кілька умов.

- Яких? - помітно пожвавлюється, і ніби навмисне топить мене в яскравій зелені очей.

Чується голос мого тата. Він у мене гучний, чути далеко. Схоже, що наближається. Що робить Мишко? Йде і залишає у спокої?

От і ні, все навпаки, як би мовити, по-ведмежому. Забирається всередину мого острівця, перекидає горщик з кактусом, упускає на підлогу мою сумку разом зі стільцем. Присідає і тихенько вимагає:

- Прикрий мене чимось, Алінко.