Роздiл 15

- У тебе повно друзів, чому ти до них не звернувся? - у мене від обурення навіть голос тремтить.

- Бо вони всі зайняті, швидко роз'їхалися. А ти тут, тебе не треба шукати, - нітрохи не каючись, примовляє задоволеним голосом. Знімає з мене рюкзак. - Він тобі заважатиме, краще поверну, коли на місце приїдемо.

- Ну ти й нахабний Ведмідь!

- А ще я чарівний, добрий і нескінченно турботливий. Хочеш перевірити ще я який?

Він мене з розуму зведе!

Заплющую очі, відкриваю очі. Картинка все та ж. Ведмідь минулого разу врятував мій байк, а цього разу орендував. Негідник. І знаючи його, не відчепиться.

- Гаразд, поїхали. Але май на увазі, на мене подруга чекає. Тож не затримуй, рушай вже!

- Так, о та-ак.

- Чому стоїш?

- Дивлюся й милуюся. Коли ти сердита, ще красивіше.

Еге, зрозуміла…

Ведмідь мене розігрує? Отже, десь причаїлися дружки з команди. Верчу головою, шукаю їх. Не бачу. Парковка майже що порожня. Дарський сідає за кермо, подає мені сигнал. Заводжу байк і рушаю за ним.

Тільки на дорозі доходить. Як мій байк йому допомагає? Це ж не я його везу, а він мене! Та вже не відчепитися, ми на середній смузі, рух поруч активний. Стискаю міцніше кермо і уявляю, як нахабнючого Ведмедя заманюю в ліс, там пристібаю до масивного міцного дерева. Теж замочок повішу і буду дражнити.

Після кількох поворотів мої мстиві думки змінюються на панічні. А раптом він мене туди й везе? Прямісінько до лісу? Адже Ведмеді люблять ліси. Треба зістрибнути з байка. Але я не можу. Шкода залізного друга, страшно за себе. От халепа, знайшла кому довіритися.

І тут раптово позашляховик Дарського подає сигнал на поворот і два рази підморгує «Скоро зупинка». Прямую за ним. Так накрутила себе, стільки надумала, а ніякого лісу і близько немає. Ми приїхали саме туди, де я збиралася зустрітися з Інною. Тільки зупинилися не біля центрального входу в торговий центр, а збоку - біля вивісок з афішами кінотеатру. Цікаво, навіщо йому сюди?...

Зістрибую з байка. Руки в боки вставляю. З грізним виглядом чекаю, коли мене звільнять і повернуть рюкзак. Небезпечні настали часи після мого влаштування на першу роботу.

Ведмідь підходить до мене з рюкзаком. В одній руці моя річ, іншою якісь квитки тримає.

- Дякую, Алінко. Ти мені ду-уже допомогла, - знову обніматися лізе, і таки хапає ж лапами, не відмахнутися. - За те що допомогла, я тобі обов'язково віддячу.

- Е-е... почекай, - вириваюся нарешті з міцних лап. З ним тепліше і вже звичний освіжаючий аромат від Ведмедя мій ніс глибше вдихає, як наче це хоче відчути. Та мене лякає його прямота і здатність будь-які кордони збивати дубовим чолом.

- На що почекати? - посміхаючись, хитро мружиться.

- З вдячністю своєю. Я ж так, від щирого серця. Допомогла і нічого натомість не прошу.

- Угу-угу, справжнього хлопця ні про що і не треба просити. Він сам все придумає.

Ось зараз я хвилююся. Рюкзак повернувся. На байку досі причеплений замок. А Ведмедище не збирається прощатися. Того й дивись, як віддячить, що мені додому не їхати, а бігти доведеться.

- Мишко, ти ж навіщось приїхав сюди? То йди собі, я не затримую.

- Це як же не затримуєш? - витріщає виблискучі зеленню очі. - Заважаєш пояснити, навіщо я сюди поспішав.

- Ну і навіщо?

І хто мене смикнув запитати? Але якщо б не запитала, тоді б мучилася потім від цікавості. Нехай вже покаже, що стискає в руці!

- Розумієш, Алінко, мені знову посміхнулася удача. Ну я везучий хлопець, що тут поробиш.

Слухаю, затамувавши подих. Мені чомусь удача лише зуби показує.

- Серед зареєстрованих відвідувачів кінотеатру розіграли квитки, - показує ближче. - І уявляєш? Рандом випав саме на мене. Сьогодні прислали два квитки на прем'єру, ВІП-місця з необмеженою доставкою попкорну і всяких там різних смаколиків, що є в кафе кінотеатру. Найкрутезна акція! Раз на три роки проводиться.

- Очмані-іти. Ти щасливий магніт носиш за пазухою, чи що? - захоплююся, навіть забуваючи, яким чином сюди потрапила.

- Ні-і, не за пазухою, - регоче Мишко. - Ось сюди його приліпив, - і плескає себе по задній кишені на джинсах, а точніше, по правій сідниці.

Прикушую язика, щоб не попросити подивитися. Жахливо соромно, але навіщо він постійно дражнить, га?

- Оце тобі пощастило! Я стільки разів заповнювала всілякі анкети. І нічого. Нічогісінько.

- Та буває, не вішай носа, Зірочко. Як-небудь навчу, як вайби везіння приманювати. Поки можу запропонувати скористатися щасливим другим квитком.

І простягає його мені.

- Але я не зібралася сьогодні в кіно…

- Гадаєш, я збирався? - з пирханням перебиває мою спробу відмовлятися. - Взагалі не до цього. Просто не хочеться людей підводити. Вони ж старалися, розігрували. Думав сам сходжу хоч ненадовго, поваляюся на віп-диванчику, попкорну наїмся. Тепер зрозумів. Другий квиток для тебе. Нікому не віддам, нехай тобі лише дістанеться, - вирішив вже все і за руку мене тягне до входу.

- Мишко, постривай! Я серйозно не можу! - упираюся ногами. - Ми з подругою домовлялися. Зараз я їй подзвоню.

- Добре. Тільки недовго, а то початок пропустимо, - дозволяє, не відходячи від мене ні на крок.

Інна швидко відповідає на дзвінок. Насамперед цікавиться, як там Ведмідь? У сенсі, Ведмідь? А я, а байк? Про нас хтось думає?!

- Міша змушує піти з ним у кінотеатр через виграш в акції, але ми ж домовлялися з тобою. Прямо зараз підтвердь це голосно.

Вмикаю динамік на гучний зв'язок.

- Алю, ну хто пропускає круті акції? Іди, а купальники я подивлюся на сайті в каталозі. Там вибір побільше. Такі знайдемо, що плавці слиною стечуть…

Продовження я встигла переключити назад на тихий зв'язок.

З Ведмедем щось незрозуміле сталося. Гарчить, чортихається, тре кулаки. Та й насупився так, ніби йому хвіст прищемили цеглиною. Чекає, поки я в рюкзак закину телефон, потім різко смикає.