Роздiл 7/1

Аліна

До приїзду знаменитої команди клубу, майже присісти не дають. Одні закінчили та йдуть, інші приходять займатися на навчальних секціях. На мене ще повісили анкети роздавати, щоб всі учасники заповнювали та повертали для якоїсь міської необхідної звітності.

- Заповніть анкету і принесіть, - даю хлопчикам разом з ключами. - Якщо швидко повернете, тоді смачну цукерку дам.

- Ви така добра й вродлива. А можна і мені номерок з листочком? - тягне руки наступний з команди школярів.

Як раптом хлопчика нахабно відсувають за шкірку.

- Не доріс ще залицятися до адміністраторів. Іди за м'ячем пострибай!

Мало того що Ведмедя принесло завчасно, та він ще й знову свої правила встановлює. Жодного разу повз не пройшов непомітно, галасливий такий. А може, це я його більше всіх помічаю,... прислухаюся? Сто років не потрібен, якщо б не мітка!

- Не лякай дітей, - прохолодно з ним розмовляю. - Ключ у тебе персональний. Тож проходь, не затримую.

Натискаю на кнопку.

Ведмідь не йде. Нахабно навалюється на мою стійку, затуляючи огляд від галасливої черги.

- Мабуть, затримаюся, - і бровами туди-сюди рухає, бентежачи мене пильним поглядом.

Сьогодні він розчесався, коротка стрижка не стирчить у різні боки. Поголився. Начепив замість футболки гарну сорочку оливкового кольору, яка вигідно відтіняє його ведмежі очі, роблячи погляд ще більш лукавим і виразним.

Підозріло!

Адже сам заборонив до нього у наближатися, і як я повинна? Чому причепився? Знущається!

Ох, лякаюся... Я ж вирішила поки припинити ганятися за міткою. Поводити себе з Ведмедем стримано, щоб більше ні в якому разі не зганьбитися. Зробити тайм-аут на пару тижнів. За цей час подумати, чи треба воно мені взагалі? І є надія, що зустрінеться інший кандидат на знакові мітки. Той вже обов'язково буде нормальний.

- На ось, запиши свої дані.

Перекидаю хлопцеві анкету, аби зайнявся справою, і працювати не заважав.

- Хочеш дізнатися мій адресок? - гмикає його нахабна пика.

- Хочу, щоб ти записав там, що треба, і повернув для звітності.

В анкеті чимало пунктів, але Міша справляється з усім за менше хвилини. Простягає листок мені.

Це ще що таке?

Через всі пункти великими цифрами написаний номер телефону. І під ним: “Дзвони, не соромся. Увечері зустрінемося?”

Чого-чого?

У мене ліве око засмикалось. Ой, ось вже й праве. Уявляю, якою розгубленою виглядаю з боку. Міша, підморгуючи, засліплює усмішкою. Все зрозуміло. Збирається мстити за те, що я його облила, а потім допомогла звалитися через слизькі кульки. Так і знала, що погано справа закінчиться.

- Ти зіпсував бланк. Мені тепер новий доведеться друкувати, - суворо кажу.

Думаю, що робити? Про всяк випадок, виглядаю охоронця. Але той у телефоні завис, і хоч би що. Якщо б чужий хто до мене чіплявся, тоді гаразд. А так, це ж Михайло Дарський, вся служба безпеки його вірні фанати. І не тільки вони, співробітниці клубу теж його обожнюють. Сама бачила, як приносили частування улюбленцю.

- Аліно, годі тобі бурчати. Зроби нам краще каву, - замовляє, щоб добити остаточно.

- Чого?

- Мені американо без цукру. Солодощі з мене.

Ведмідь викладає переді мною велику шоколадку і упаковку з тістечками.

От халепа. Ніяк заради помсти вирішив отруїти?

- Нам довго ще чекати?

- Ну дайте ключі, будь ласочка!

- Тренер же буде лаяти!

Жалібні крики школярів виводять мене ненадовго з шоку. Що ж це я наче заціпеніла? Замість того щоб нахабного футболіста прогнати!

- Нема коли мені. Діти чекають на ключі. Краще йди... Стій, ти куди? Не до мене, а на вихід!

Але Ведмідь напрямок розуміє по-своєму. Перекидає довгу ногу, і ось уже в моїй тісній будці займає багато простору.

- Гей, малече, ану дружно кричимо, кому що давати. Аліно, записуй.

- Почекай-но, я сама... я…

Все одно ніхто не почує мій голос у загальному галасі. Діти що є сили вигують номера. Ведмідь на великій швидкості кидає в них ключами. Записувати не встигаю.

- Хто не зловить, той бовдур на рік, - дражнить він молодшу лігу.

Тож діти намагаються, стрибають один на одного, вириваючи ключі. Слідом у них прилітає пачкою анкет.

- Хто не поверне, того на ворота закину. Все, швидко зникли. У нас тут перерва намічається.

- Мишко, круто ти з ними! А то не розженеш, галасують і галасують, - через вестибюль показує великий палець догори охоронець.

Ну ось, допомоги можна не чекати. Так і знала. Всі Ведмедя обожнюють. А я задкую у пошуках, чим відбиватися.