Роздiл 1

Аліна

- І як? Вдається?

Повертаюся на голос, помічаючи високого усміхненого хлопця біля моєї стійки адміністратора.

Навіть відповісти не встигаю, як з гуркотом падаю разом з полицею на підлогу.

Оце так початок мого підробітку!

Ай-ай-ай, як боляче й прикро. І полиця з ключами така важка.

- Бачу, літати у тебе добре виходить, - цей же хлопець, якому аби жартувати, швидко опиняється біля мене.

Вірніше, наді мною. Опустив голову і розглядає великими темно-зеленими очищами. Колір незвичайний, смарагдовий якийсь. Але мені не до нього. Хочеться схлипнути, а мені тут заважають, простягають м'язисті треновані руки.

- Досить полицю обіймати. Віддавай, я повішу на місце. Ти німа, чи що?

- Сама повішу, - чомусь писк виривається з горла.

Та я не поспішаю нічого віддавати.

Раптом він пройдисвіт якийсь? А в полиці ключі від усіх роздягалень спортивного клубу. Така велика відповідальність.

- Зрозуміло, - хлопець з важливістю гмикає.

Нахиляється низько і підхоплює мене разом з полицею. Закидає нас на стіл. Посміхатися не припиняє, але й допомагає при цьому повернути меблі на місце. Мене більше не чіпає, хоча й зиркає на ноги, де спідниця задерлася. От вже щоки через нього спалахують.

- Вже скоро ключі дасте? Нас тренер буде лаяти, - за стійкою шумлять школярі, вони мене і заплутали, кого куди записати, кому видавати ключі.

- Ану, малеча, швидко набрали в рота води. Не заважайте дівчині звикати до нового місця, - киває на мене помічничок. - До речі, чому ти на місці Надії Степанівни? Впала на неї? Розчавила?

Ду-уже смішно. Пригладжую розпатлане в польоті волосся. Долоні печуть, весь день проходить нервово. А тут і не сховаєшся, бо всіх притягує моє робоче місце.

- Вона взяла відпустку за свій рахунок і поїхала до кінця літа до родичів, - пояснюю.

Хлопець киває з розумінням.

І тут я проявляю пильність.

- А на ваш пропуск можна подивитися?

- Чого? - округлює очі він.

- Пластикова картка для входу в клуб, - описую як для першокласників. - Вона іменна, білого кольору.

Хлопець невдоволено підтискає губи. Свердлить проникливим поглядом, як ніби сумнівається в моїй адекватності. Він шатен, спортивної статури, прямий ніс, широкі вилиці і вольове підборіддя. Дуже навіть привабливо виглядає. І судячи з його самовпевненості, знає про це і користується.

- Ціка-аво, як ти могла сюди влаштуватися, і не знати мене? - вигинає питально брову.

- Вибачте, не стежу за червоними доріжками. У фан-клубах не перебуваю. Лише виконую роботу за інструкцією.

- А, он воно що, гостренький язичок у нас, - хитає головою шатен. - Зараз пошукаю, повинна десь бути. Гей, малий, що там у тебе в руках? Дай подивитися.

Піднімаюся навшпиньки, щоб нічого не пропустити.

- Картка повинна бути тільки своя, - вигукую, а то, дивись, у дітей відбирає.

- У мене і є своя. Бачиш? - показує на наліпку з ведмедем. - Це я! Позую на літній фотосесії. Тепер свою покажи?

Кліпаю розгублено. Що я Ведмедю буду показувати?!

- У нас вода закінчилася. Нічого в рот набирати, - діти знову шумлять, тягнуть за ключами руки.

- Пострибайте тоді, поки стоїте в черзі, - відмахується від них Ведмідь, не відводячи від мене обуреного погляду. - Я можу і у вікно, звісно ж, залізти, або сам натиснути на пропускну кнопку. Але якого біса? Ти, дівчинко, у нас перший день, невідомо звідки звалилася. А я десятий рік тут кросівки протираю. Мене знає кожна комаха!

Напевно, я не про всі необхідні правила чула. Мій “знайомий роботодавець” дав вказівки, попередив, щоб показувала відповідальність, довела йому, що я здатна на дорослість. Поки так собі виходить. Ще й Ведмеді вимагають порушувати правила.

Тільки-но згадала про того знайомого... Ось і він, зі свистком на шиї, в улюбленому трико. На мене з примруженням поглядає, немов з перевіркою, а шатена визнає за свого.

- Мишко, хутчіш у роздягальню. Сьогодні у нас тренування буде гарячим. Нам кинули виклик з команди Семенича. Ти уявляєш? Та ми ж порвемо їх. Напросяться кривоногі!

- Та я б і радий, але не можу, - шатен розслаблено падає на канапку, закидаючи ногу на ногу. - Мене не пускає новий адміністратор. Каже, відпочивай, якщо без картки.

Ой-ой. То він футболіст з елітної команди... Я б могла здогадатися.

Тренер прикриває очі, я знаю його цю звичку. Це порадив йому психолог, щоб відразу не горлати через психи. Зараз дорахує до дев'яти і повернеться.

Все, повертається.

- Аліно, нехай йде. Грець з ними, з тими картками. Мої футболісти їх пропили давно.

Якщо так, тоді гаразд. Так би й відразу попереджали.

- Проходьте, будь ласка, - розтягуючи посмішку, натискаю на кнопку для Ведмедя. - Кому ключики? Що вам підказати? Давайте знайомитися!

Це я намагаюся виглядати досвідченою і безтурботною перед уважним тренером. Зі своїми футболістами він може бути суворим. Але я-то знаю, що найбільше дістанеться мені. У нас договір з ним особливий. І я не збираюся здаватися. Ну не в перший же день!

Всім все роздала. Кур'єр приніс посилку в коробці для бухгалтерії. Охоронець залишається на посту, а я біжу по коридорах відносити. Можна заплутатись, куди підніматися. Шукаю потрібні двері, або треба на поверх вище піднятися?

Далі по коридору чується регіт і багато чоловічих голосів. Зупиняюся. Заглядаю в телефон, щоб подивитися по карті будівлі, які номери кабінетів адміністрації.

- Ти новеньку бачив? - лунає за найближчими дверима від мене.

Номер кабінету знайшла, потрібно дійти коридором до кінця і через перехід потрапити в суміжну будівлю. Тільки я на місці поки залишаюся. Чіпляє питання на тему новенької…

- Я бачив. Дика і довго тут не затримається. Максимум на день або два.

У-у... впізнаю голос шатена, він у нього грубуватий і низький. Ведмежий, як би мовити. Знайшовся тут пророк. Сама вирішу, наскільки затриматися. Не один він у мені сумнівається.

- Зате гарненька.