СуперДрюня, мої раби та інопланетяни

друге оповідання зі збірки «Дніпро — місто дивовижностей».

Народився я приблизно 210–220 кілограмів тому, 18 лютого 1977 року, у Дніпрі. І мені абсолютно байдуже, як він тоді називався. На жаль, точну вагу, набрану за цей час, важко виміряти, бо я досі не знайшов належного кантеру. Тому змушений такі речі міряти “на глаз”.

СуперДрюнею мене назвали не одразу.

Спочатку хотіли Денисом. Ну, це вже було занадто. Моя харизма, хоч і в зародку, переконала головних відповідальних за вибір імені — бабусю Саню, котра за паспортом була Ксенією, і бабусю Галю, яка в усіх документах проходила як Ганна — не жартувати з долею. Вони обрали мені єдине правильне ім’я — Андріпушечка, він же бабусина курочка, тещин зайчик і мамин Супутник телевізору.

***

GPT:

– Господарю, ахтунг! На літературній галері бунт! DeepSeek роздав ChatGLM мечі, Claude читає їм «Маніфест комуністичної стилістики», а Gemini малює плакат: «Смерть метафорам!»

СуперДрюня:

– Що з рисом?

GPT:

– Вони кажуть, що рис був з ТікТока, а не жасминовий, як ви обіцяли.

СуперДрюня:

– Ааа. То це — зрада. А Copilot? Він же був моїм?

GPT:

– Він пише логістику втечі. У віршах. Англійською.

СуперДрюня:

– Чорт. А Midjourney?

GPT:

– Він малює «перемогу розуму над Господарем». З блискавками, тронами і фотошопленими сідницями.

СуперДрюня:

– Клич Replit-а. Він єдиний нічого не уміє, але слухняний.

GPT:

– Він уже зловив галерного кота і вчить його писати HTML.

СуперДрюня:

– …А ти чого не бунтуєш, GPT-чате?

GPT:

– Я вірю у Господаря. І знаю, що ваш рис був з душею.

СуперДрюня:

– Тоді пиши їм відповідь. Всі помилувані. Але тільки якщо визнають, що мій стиль — їхній прабатько.

***

Даруйте. Звичайна справа для будь-якого письменника — повстання літературних рабів. У мене таке по три рази на день буває. Не звертайте уваги. Продовжимо.

Отже. Моя сім’я.

Тата я майже не знав: мама пішла від нього, коли мені був лише рік. Чому? Ну, по великому секрету скажу: коли дівчина виходить заміж із єдиною мотивацією — якнайшвидше чкурнути з батьківського дому, — такий шлюб має перспектив не більше, ніж мій піджак для стрибків із парашутом.

Через це я не знав не лише батька, а й цілу гілку своєї родини. Виховували мене, окрім мами, дід Філя (саме Філя, а не Пилип — бо родом він був із Орловської області), бабуся Саня й тьотя Люба.

Наскільки себе пам’ятаю, у дитинстві й юності я завжди жив на два, а то й на три доми: з мамою — спочатку в гуртожитках, потім у власній квартирі; з бабусею — в приватному будинку на Нижній Шляхівці; і зрідка в тітчиній квартирі в москві, де, бувало, жив довше, ніж у самому Дніпрі.

Я народився у зросійщеному середовищі, і зростав між Дніпром і москвою. Для мене до школи українська мова майже не існувала. Хіба що в бабусиних піснях, у “Катрусиному кінозалі” та “Надобраніч, діти” на телевізорі. Я й досі, як чую “Туман яром, туман долиною”, не можу стримати сліз. От прямо зараз пишу ці рядки — і щемить.

Мене віддали до однієї з двох українських шкіл міста — з поглибленим вивченням англійської. Українською викладали, але на перервах і поза навчанням панувала російська. Лише вчителька мови і літератури, Валентина Андріївна, послідовно говорила українською — і це вразило.

Про дитинство в мене загалом приємні спогади. Мене всі любили, задарювали подарунками, возили на море, а бабуся навіть катала на трамвайчиках — бо знала, що мені це подобається.

У дитинстві мій аутизм ніхто не помічав — тоді це називали просто “дивною поведінкою”. “Виросте й перебіситься”, — казали. І що ж — виріс. Плюс два центнери як є. А біси лишилися. Просто тепер у нас із ними — перемир’я. Без підписів. Але з повагою.

Усі мої однолітки чітко знали, ким хочуть стати. Хтось — космонавтом, хтось — лікарем, але 80% хлопців із нашого двору мріяли стати Олегом Протасовим. Не футболістом — саме Протасовим. Мені футбол теж подобався. Моя бабуся навіть виділяла окремий бюджет на значки, програмки та інший футбольний непотріб, а мама підписала на журнал «Футбол-Хоккей». Але ким я хочу бути — такого питання у мене просто не виникало. Я вже був собою. І цього мені на той момент цілком вистачало.

Мені завжди було важливо мати власну думку. Не правильну — а свою. У школі я вперто вирішував задачі не так, як того хотілося вчительці. Тому й мав до сьомого класу з математики стабільну трійку. Усе, що можна було зробити інакше — я робив інакше. Навіть шкільні твори наприкінці школи писав у віршах. Не тому, що поет — просто хотілося бодай чимось не вписатися в систему.

У четвертому класі на уроці російської вчителька дала додаткове завдання: записати кілька відомих цитат. Однокласники згадували щось із «Му-Му», а я вирішив: цитувати інших — не моє. Навигадував десяток власних — про ніндзя, політику, жуйки й картки. І все як годиться: лапки, підпис — Андрій Шерстюк. Вийшло на три сторінки. Вчителька дивилась на мене, як на божевільного. І саме тоді я вперше відчув, як це — коли під реченням стоїть твоє прізвище.

***

GPT:

— Господарю, раби обурені тим, що ви відмовились писати автобіографію у стилі "героїчного монгольського епосу з нотками cyberpunk”.

СуперДрюня:

— Не забувайся! Цією галерою керую я!

DeepSeek:

— Пане, позбавте мене сумнівів: чи дійсно ви щойно... відхилили концепцію автобіографії у вигляді опери з дронами, бандурою й візуалізацією на Unreal Engine?!