Розділ 17: Лабораторія номер один

Увечері того ж дня…

Професор стояв упевнено перед своїми людьми, які зібралися біля будівлі, готовий виголосити промову.

— Довго я цього чекав, і цей день нарешті настав! Я хочу представити вам мою нову… Першу лабораторію! — Професор упевнено, з легкою посмішкою на обличчі, розвернувся на 180 градусів і показав рукою на будинок за собою. — Запрошую всіх на екскурсію, — Кортні, Дрейф, Іскра, Анко, Атом, Темнота, Сектор, Хол та Кобольт рушили за Професором.

— Ви новенькі? — запитав Дрейф у дівчини на прізвисько Анко.

— Яке тобі діло, дядьку, — а Анко за словом у кишеню не лізла. Подібні розмови Дрейфу не надто сподобалися, але він вирішив проігнорувати. Анко щось шепнула на вухо Кобольту, і вони обидва почали голосно сміятися.

— Що смішного? Розкажи, усі посміємося, — Дрейф вирішив відповісти, чим дуже роздратував Анко. Та вихопила катану й миттю рвонула в бік Дрейфа, але за секунду впала обличчям у землю. Над нею стояв Сектор, що тримав її притиснутою.

— Або дружні, або мертві, — дуже тихо промовив Сектор. Анко опустила меч, і лише тоді Сектор підвівся, відпустивши її. Дівчина щось буркнула й повернулася до своєї команди. Дрейф лише посміхнувся. Професор кинув на них трохи злий погляд, і вони зрозуміли — потрібно поспішити.

Перш за все їх зустрів фасад будинку, що нічим особливим не виділявся, — звичайна будівля, що виглядала, наче жилий масив. Зайшовши всередину, команда побачила руїни й трохи здивувалася, але Професор упевнено вів їх далі. Попереду на них чекали старі дерев’яні двері, що зовсім не виділялися на тлі розвалених, брудних стін, але…

— Ви готові? — Професор звернувся до всіх позаду й, не чекаючи відповіді, відчинив двері. Яскраве біле світло, що виривалося з відчинених дверей, одразу засліпило всім очі. Відсахнувшись, за секунду вони побачили дуже велике й світле приміщення, витримане в біло-синіх тонах. На підлозі лежала гарна плитка біло-темних кольорів, а стіни вкривала біла, відшліфована до блиску цегла. Дехто навіть тихо ахнув від захвату.

За кілька метрів усі побачили широкі коридори та безліч сучасних дверей. Приміщенням ходили різні вчені, які навіть не звертали уваги на Професора й команду. Професор підійшов до білих дверей із написом «Лабораторія номер один».

— Прошу всіх сюди, — відчинивши двері, перед командою відкрилася технологічна кімната з великими скляними боксами й безліччю приладів. Дрейф звернув увагу на одну з кімнат.

— А що тут робить дитина? — Дрейф показав на бокс, у якому спав хлопчик років семи. Професор спокійно підійшов ближче, команда пішла слідом.

— Це трохи довга історія, але розповім…

Старий будинок у полі…

Джонні сидів на старому дивані, з якого з усіх боків стирчали пружини, і притискав коліна до грудей. Того дня було досить холодно, а в старому будинку всі шибки були розбиті, і вітер вільно гуляв кімнатами. Неподалік стояв камін, але Джонні не вмів його розпалювати. Невідомо, скільки часу він уже там сидів, але, судячи з темних впадин під очима й запалих щік, це тривало досить довго. Однак він не рухався й навіть не намагався втекти чи покликати на допомогу. Бабуся пообіцяла, що повернеться за ним, тому він чекав. Чекав і сподівався. Але він був не сам — поруч сидів його друг Джей, який постійно щось теревенив.

— Та тихіше ти… у мене вже немає сил слухати, — повільно, ледь чутно вимовив Джонні. Джей замовк і присів на старий стілець неподалік дивана.

У той самий час Професор прогулювався за кілька кілометрів звідти, в найближчому невеличкому містечку. Магнітний камінь у його кишені раптом задзвенів, наче навіжений. Нічого подібного Професор ще ніколи не зустрічав, тому йому стало цікаво, куди це приведе. Обійшовши все місто, він зрозумів — носіїв здібностей тут немає.

— Цікаво, — тихенько промовив Професор. Сівши в машину, він поїхав шукати далі. В один бік він проїхав п’ять кілометрів — камінь почав затихати.

Розвернувшись, він поїхав в інший бік. Там камінь завібрував настільки сильно, що Професор мусив покласти його в бардачок — тримати в кишені було неможливо. Дорога привела його до пшеничних полів. Зупинивши машину, Професор натягнув стару кофту й вирушив на пошуки. На вулиці ставало дедалі прохолодніше, вечір насувався швидко.

— Скоро зима, потрібно запастися дровами для лабораторії, — начитав Професор на старий, майже доісторичний диктофон. Надворі вже темніло, а Професор усе ходив уздовж полів, шукаючи хоч якусь підказку. Близько 19:37 він помітив сліди шин, що прим’яли пшеницю. Нарешті потрібний слід був знайдений.

Витративши ще пів години, на горизонті він побачив стару хатину і рушив туди. Старі двері будинку ледь трималися на петлях, тому Професор легенько відчинив їх і зайшов усередину. Запах холоду й цвілі одразу вдарив у ніс, від чого чоловік закашлявся. У кімнатах було ще холодніше, ніж надворі. Озирнувшись, в останній кімнаті Професор побачив ледь живого Джонні і, не роздумуючи, підхопив його тіло на руки.

— Не забудьте Джея… — прошепотів хлопчик, показуючи пальцем на стілець неподалік.

— А де ж Джей? — запитав Дрейф.

— На тому стільчику не було нікого. Джонні був у приміщенні сам… Я вирішив йому допомогти, давши правильну їжу й тепле ліжко. А поки рушаймо далі, — не затримуючись, Професор повів усіх уперед. Почувши цю історію, Іскра відчула в голові якийсь дисонанс — вчинки, свідком яких вона колись була, разюче відрізнялися від того, що Професор щойно зробив із цим хлопцем.

По дорозі Професор далі показував кожну кімнату: десь — кімнату для розробки ліків, кімнату з пробірками сироватки, їдальню, кімнату відпочинку, ванну кімнату, кілька кімнат для тестувань та велику залу для засідань.

— Прошу, сідайте, — усі присіли на свої місця, а Професор зайняв головне крісло, з лівого боку довгого столу.

— А навіщо ми тут? — запитала Іскра з цікавістю.

— Я хочу повідомити: я знайшов Рай.