Розділ 16: Титани не помирають

Рай.

Відкривши очі, він побачив перед собою Валаама, що стояв посеред квіткового поля, чекаючи на його пробудження. Навколо м'яко коливалися на вітрі пелюстки, а повітря було насичене тим особливим спокоєм, який буває лише в місцях, недосяжних для часу.

— Що? Я… живий? Я… говорю? Я говорю!

— Саме так! Ми тебе відновили. Цілком і повністю. Хоча на це пішло більше сил, ніж зазвичай, — Валаам посміхнувся, дивлячись на свого далекого правнука, у погляді його промайнула тепла, майже батьківська гордість. Чоловік же не розумів, навіщо його оживили вдруге.

— Навіщо я знову тут?

— Нам потрібна твоя допомога.

— Яка саме, пане?

— Зупинити супер солдата та Ракету.

— Зрозумів. Скільки мене не було?

— Близько року. Супер солдат та Ракета зараз відбиваються від німецької армії. Поки ви дійдете до них, залишиться лише їх добити.

— Ми?

— Ще Червоне Сонце чекатиме на тебе.

— Зрозумів.

— Відправляю тебе на землю, будь обережний.

— Дякую, — синє світло заполонило простір, і за мить він опинився в полі. Потрібно було рушати до знайомих місць, тому чоловік попрямував до Білого дому.

10 хвилинами раніше…

По телевізору показували президента та презентацію нової зброї у співпраці з Професором. Трохи пізніше Професор виголосив промову.

— Сьогоднішній день дуже важливий! До нашої команди приєднується п'ятеро осіб! Прошу: Елайджа Стейд, Джорд Сіріот, Канів В'йон, Борис Таран та Алекс Джуніор. Вони працюватимуть у відділі військових справ, щоб американці жили спокійно! — публіка аплодувала стоячи, обличчя людей світилися щирою вдячністю. Вони не знали того, що знаємо ми з вами.

Тим часом воїн Раю вже дістався міста. Валаам казав, що ціль — супер солдат, але нова команда теж могла в майбутньому накоїти лиха, тому варто було їх перевірити. Можливо, вони звичайні люди, а можливо — нові монстри.

По дорозі, вперше за довгий час, він опинився серед звичайного міського життя. Шум людей, машин, вигуки продавців на вулицях — він скучив за цим усім, за тим простим, буденним гамором, у якому колись і сам був частиною. Трохи сповільнивши крок, він вирішив спокійно прогулятися перед сутичкою. В око впала вивіска «Піца Кафе». Чоловік обожнював піцу, тому вирішив нагадати собі її смак — адже невідомо, чи випаде йому ще раз спробувати земну їжу.

Усередині піцерії було затишно, легко пахло свіжою випічкою й теплом. Людей було небагато, тому він міг обрати будь-яке місце. Чоловік присів біля вікна й замовив собі гавайську піцу. За пів години все було готове — велика, сорокасантиметрова піца стояла на столі, розтоплений сир булькав і тягнувся тонкими нитками, а запах наповнював увесь простір навколо.

Смакуючи піцу, чоловік раптом побачив у вікні когось — дівчину, дуже, дуже знайому йому. Вибігши з кафе, він підбіг ближче, хотів було привітатися, але за секунду зупинив сам себе. «Не думаю, що вона хотіла б згадувати події того дня», — подумав він, і тінь давнього болю промайнула на його обличчі. Тихо розвернувшись, він рушив назад — доїдати піцу.

— Вибачте… а вас, бува, не звати Валайн? — пролунав тихий, підлітковий голос за спиною чоловіка. Він розвернувся, і дівчинка раптом заплакала — вона впізнала дядька Валайна, і в цих сльозах змішалися і подив, і роки болю розлуки.