Розділ 15: Памʼятай про мертвих

1941 р. 17 вересня.

— Чого шкіришся?! — роздратовано запитала вона, у голосі бринів метал, а очі звузилися, наче в хижака перед стрибком.

— Ти думаєш, що перемогла.

— У баню тебе! — Амарант дістала лезо, що виросло з її руки, наче продовження власної плоті, і розчинилась у повітрі, залишивши по собі тільки легке тремтіння простору.

1942 р.

— Ти не переможеш! — але він не вгадав. Амарант схопила ангела за ногу й притягнула до себе, у русі цьому було стільки хижої грації, що навіть саме повітря навколо неї, здавалося, застигло від жаху. Одним рухом вона відрізала йому крила, забравши в нього основну здібність. Крик болю розколов небо, а білосніжне пір'я разом із кров'ю посипалося вниз, наче чорний сніг. Після цього вона схопила його за горло й посміхнулася — тонко, зловісно, наче дитина, що зловила метелика.

— А не треба було відправляти мене у в'язницю! — і після цих слів пробила його наскрізь, наче шашлик на шампурі.

Відкинувши тіло, Амарант рушила за наступною жертвою, але світ навколо неї раптово почав зникати. Усе потемніло настільки, що навіть власних рук неможливо було розгледіти — темрява ця була густа, важка, майже відчутна на дотик, наче хтось накинув на неї чорне полотно, що поглинало будь-яке світло.

— Я померла?! Як це можливо?! Що сталося?! — Амарант кричала в порожнечу, і власний голос лунав до неї глухо, наче крізь товщу води, розчиняючись, не встигнувши відлунати.

Ренесанс стояв на пагорбі, за триста метрів від бійки, і спостерігав, як під'їжджають танки та армія, а команда готується до сутички. Небо над полем бою було важким, налитим сірістю, а вітер доносив запах пороху й розпеченого металу навіть сюди, на відстань. Останні секунди він бачив себе ще живого, щоб перенестися в часі назад. Окрім зупинки часу, Ренесанс також був спроможний подорожувати крізь час. Але тепер — лише в ті моменти, де він ще був живий.

Першою точкою переміщення став момент років на п'ять назад. У ту мить, коли існувала перша лабораторія Професора, розташована в гаражі його будинку.

1935 р. Гараж Професора, 19:30.

— Ти все підготував?

— Так, сироватка готова, Професоре, — лунали голоси Професора та старого Ренесанса з гаража, де тьмяне світло лампочки вихоплювало з темряви обриси столів, заставлених пробірками та інструментами. Ренесансу потрібна була одна невелика річ, якою вони користувалися раніше: Регрейтор. Це спеціальний пристрій, здатний аналізувати здібності. У 90% випадків він убивав власника (тому їх і перестали використовувати). Але один раз чіп усе ж таки був застосований. На одній дівчині. Третя піддослідна Професора — Джулія Рунс, а простіше — Амарант.

О 21:00 вони закінчували й розходилися по домівках. Дочекавшись потрібного часу, Ренесанс прослизнув через задні двері, які Професор чомусь ніколи не зачиняв, і зайшов усередину. Гараж зустрів його тишею та важким запахом хімікатів і старого металу, а через маленьке віконце пробивалося бліде місячне світло, малюючи на підлозі довгі примарні тіні.

Усередині було дуже багато всього, але головне — велика шафа, у якій зберігалися різні речі. Пароль був відомий Ренесансу, тому вже за хвилину він узявся до пошуків. Оглянувши і верхні полиці, і всі контейнери, він ніде не знайшов потрібного.

— Поглянь у третьому контейнері зверху.

— Ой, дякую… Чорт! — старий Ренесанс стояв позаду й посміхався, обличчя його ховалося в напівтемряві, лише очі виблискували тихим, лукавим розумінням. Він знав, до чого це йде.

— Нічого мені не кажи. Бери та йди, куди потрібно. Мені не можна знати майбутнє.

— Зрозумів, бережи себе, — після цього Ренесанс пішов і перенісся вперед. Наступна зупинка — зустріч з Амарант за кілька хвилин до власної смерті.

1941 р. 17 вересня. 15:20.

Ренесанс опинився неподалік від бази. Амарант мала з'явитися тут за кілька хвилин. Ренесанс знав, що скоро загине. Усередині нього народжувалося величезне бажання попередити самого себе, застерегти, крикнути в минуле — але він розумів: це однаково нічого б не змінило, час чіплявся за свій хід із залізною впертістю.

Ось і Ракета та супер солдат примчали — бійка ось-ось мала початися. Перші постріли, і перша зупинка часу. Настав час Ренесанса, який спостерігав за всім здалеку, серце його калатало від напруги очікування.

Амарант з'явилася перед старим Ренесансом і почала свій звичний діалог, але не цього разу. Новий Ренесанс кинувся до Амарант, яка вже готувалася атакувати, і схопив її за руку.

— Я ж попереджав тебе, — натиск на кнопку. Пристрій завібрував у його долоні, випромінюючи слабке синювате світло. Амарант глянула на ще одного Ренесанса й завмерла в цілковитому шоці. Вона спробувала пробити його рукою, але та лишалася звичайною — сила зникла, розчинилася, наче її й не було. На якусь коротку секунду в її очах навіть промайнула радість, наче полегшення від нового, незнайомого відчуття людяності.

Але потім її тіло почало ламатися. За кілька секунд шкіра почала відшаровуватися від тіла, а зсередини почало пробиватися сліпуче світло, наче під поверхнею шкіри ховалося щось, що вирувало віками й нарешті вирвалося на волю. Тридцять секунд — і тіло розривало, засмоктуючи разом із собою простір довкола, наче невидима вирва почала поглинати саму реальність.

Ренесанс зрозумів: якщо нічого не зробити, станеться неймовірний колапс, здатний стерти все живе в радіусі кілометрів. Тому він кинувся в цей вир простору, схопив тіло Амарант і перенісся з ним на самий Початок Часів. Вибух пролунав такої сили, що знищив стародавній ліс, який колись стояв на цьому місці, залишивши по собі лише випалену, димну пустку.

Душа Амарант потрапила в Хаос. Душа Ренесанса просто зникла, розчинившись без сліду. Подорож крізь час і вибух остаточно забрали його сили та енергію, залишивши по собі лише тишу — глибоку, вічну, як сам час, який він щойно намагався переграти.