Розділ 13: Суха Земля

— Ich brauche Hilfe, bitte!! — щось німецькою кричали солдати. Але супер солдат та Ракета не слухали їх. Ракета наблизився до одного з бійців і миттю пробив йому живіт. Дехто намагався відстрілятися, але марно. Супер солдат розривав тіла на частини з такою легкістю, наче ламав шоколадний батончик. Вони не давали ворогам легкої смерті. Когось розривали навпіл, комусь відривали все, окрім життєво важливих органів, комусь просто ламали тіло так, щоб той більше не міг рухатися. Близько десяти загонів солдатів уже було знищено їхньою командою.

За кілька годин бійні вони закінчили й попрямували далі на пошуки інших військових. Ціль була одна — прибрати абсолютно всіх. Але на шляху їм трапилося невелике місто, повністю мертве. На в’їзді їх зустрічала табличка «Вітаємо в Ухлірті», половина тексту якої була залита кров’ю.

Ракета та супер солдат повільно рушили вперед. Розбиті машини, тіла чоловіків, жінок, дітей були всюди. Когось просто застрелили, когось роздягнули та зґвалтували, когось розчленували. На таке боляче було дивитися. Супер солдат із Ракетою підходили до деяких тіл, щоб краще їх оглянути, — від побаченого волосся мимоволі ставало дибки навіть на їхніх шкірах.

Десь по дорозі вони натрапили на розбиту лікарню. Супер солдат звернув увагу на розбиті колби, що лежали в коридорі, — і в його голові раптом сплили якісь спогади…

1938 р. 21 вересня.

Кевін сидів на своєму дивані, і все довкола наче оберталося. Усі м’язи горіли так, наче його підсмажували в духовці. Тіло не слухалося. Відчуття було таке, наче на нього впала сама стеля. Кеті в цей час була в сусідки, тому не бачила, що тут відбувається.

Кевін спробував підвестися й зателефонувати Професору. Але щойно його тіло відірвалося від дивана, гравітація миттю притисла його до підлоги. Раптово все тіло почало вібрувати, в очах усе попливло, у вухах запищало. Кевін чув усе й усіх одночасно. Безліч голосів у голові зводила його з розуму. Перед тим як знову знепритомніти, він побачив, як у його дім увійшла темна постать, наче тінь, а за нею — Професор. Кевін намагався щось сказати, але голосові зв’язки відмовили. Він лише встиг почути:

— Секторе, піднімай його, — і відключився.

За невизначений час він розплющив очі й побачив яскраве світло лікарняного ліхтаря та дві постаті поруч. Опустивши погляд, він побачив, як невідомі розрізають його тіло, а те миттю регенерує. Потім вони взяли дробовик і вистрілили йому в живіт. Точніше, намагалися. Кулі пробили Кевіна, але тіло швидко повернулося до норми. Біль був нестерпний, але крику не було — Кевін уже не міг говорити.

Він лише чув:

— Ріж і стріляй, поки тіло не почне відбивати від себе кулі, — і почалося. Знову і знову. Чим тільки його не ранили. Усією можливою зброєю, різали на частини, обливали такою небезпечною кислотою, яку тільки можна собі уявити. За кілька годин більшість засобів уже на нього не діяли. Тіло стало міцним, наче гора. І нарешті Професор зняв з Кевіна ланцюги й обійняв його. А тоді посміхнувся й промовив:

— Супер солдат. Тепер тебе звати Супер Солдат, — і голос пролунав із усіх динаміків одразу, наче проникнув просто в тіло Кевіна. Але болю він більше не відчував. І просто мовчки погодився.

Тим часом сусідка хотіла віднести дитину до батька, але побачила виламані двері. Забігши всередину, вона побачила кров і розкидані речі. Вона хотіла набрати 911, але різкий удар у серце тіні, що вискочила з-за рогу, обірвав її життя.

Маленька Кеті сиділа на ґанку й бавилася іграшковим слоником, коли до неї підійшов Сектор. Він легенько підняв її і сів разом із нею в машину.

Того ж вечора в районі, де жив Кевін, сталася пожежа. Будинок сусідки та його власний дім згоріли дотла.

Наш час…

— Прийом! Супер Солдате, ти заснув чи що!? — отямившись від спогаду, супер солдат побачив, як Ракета ухиляється від куль, а їх обступили в облогу понад п’ятдесят солдатів. Миттєво він кинувся вперед і почав прорідж­увати ряди, що так акуратно були вишикувані. Ракета взяв на себе іншу частину військ. Крики, кров, спроби втекти — усе було марно.

— Без свідків, не забувай, здоровань, — почувши це, супер солдат на мить застиг. Ці інтонації, ці слова — він десь уже їх чув. Але, відкинувши зайві думки, продовжив убивати.

За рядами солдатів стояли танки, уже готові стріляти. Побачивши це, супер солдат зрозумів, що якщо вони поцілять у Ракету, той цього не витримає, і, не роздумуючи, схопив Ракету й прикрив його власною спиною. Понад десяток пострілів із танків полетіло в них, але супер солдат усе витримав.

Ракета вперше за довгий час приємно здивувався, і навіть маленька крапля сльози скотилася по його щоці. Слова тут були зайвими. Ракета впевнено посміхнувся. Супер солдат підхопив цей погляд і вперше за весь час їхнього знайомства теж посміхнувся — щиро й тепло.

Ракета кинувся добивати піхоту, а супер солдат пішов в атаку на танки. Вони спробували поцілити по ньому знову, але супер солдат схопив один із танків за дуло, підняв його, наче щит, і прикрився ним від пострілів — танкіст усередині приготувався, наче відбивна на грилі. Відкинувши уламки танка, він побіг до наступного. Один удар — і танк, наче м’ячик, відлетів на метрів п’ять. Так супер солдат знищив танки один за одним.

Але командир взводу встиг передати попередження в штаб.

Почувши це, Джітлер замислився.

— Що ж, буде час діставати козир, — після цих слів він узяв вісьмох солдатів і попрямував до Печер Початку. У кінці темної, вологої печери стояли металеві броньовані двері. Відчинивши їх своїм ключем, він разом із солдатами увійшов до яскраво освітленого приміщення, викладеного дивними плитами, візерунків яких вони ще ніколи не бачили.

— Це наші люди збудували? — запитав один із солдатів.

— Найн, дитя моє. Походження їх нам невідоме. Це місце знайшов ще мій пра-пра-, далекий прадід. Тут є дещо, що нам дуже знадобиться, — за кілька хвилин вони дійшли до кам’яної золотої плити, на якій були вирізьблені дивні знаки.