Розділ 12: НОВА

Іскра сиділа вдома, обіймаючи м’якого зайця, і в душі відчувала дедалі сильніший неспокій. Щось було не так. Щось сталося з Грім. Тривога не давала їй спокійно дивитися фільм, тому Іскра швидко зібралася й побігла до того кафе, де вони сиділи. Надворі вже сутеніло, а персонал закладу поволі прибирав столики, готуючись до закриття.

Дівчина кинулася до бармена, щоб розпитати. Єдине, що він знав, — що вони пішли прогулятися. Це не дало Іскрі жодної конкретної підказки, де могла б бути подруга, — але хоч щось.

— Куди він міг її повести? Думай, думай! — у голові було абсолютно порожньо. Іскра бігала по всьому місту в надії знайти хоч якийсь слід. Уже стемніло, коли Іскра прибігла до моря. Ідей, де шукати подругу, у неї більше не залишилося, тому дівчина просто опустилася на холодний камінь і заплакала, тіло її тремтіло від страху й безсилля.

Вона просиділа там хвилин десять, і щойно спробувала підвестися, в око їй впав маленький браслет, що погойдувався у воді. Придивившись, Іскра згадала — Грім носила такий самий. Іскра зрозуміла все. Погляд її раптом спорожнів, а серце наповнилося справжньою, крижаною люттю.

Узявши телефон, вона подзвонила Професору й розповіла все. Професор якийсь час мовчав, а тоді, зібравшись із думками, промовив:

— Слухай сюди, слухай. Тобі потрібно заспокоїтися, згадай якийсь максимально приземлений спогад. Будь ласка. Не можна атакувати в люті. Вона тебе з’їсть, ти помилишся й програєш. Я знаю, як перемогти Везера, слухай уважно, — Професор виклав покроковий план і всі вразливі точки Везера, а також пояснив, як зробити так, щоб його душа більше ніколи не змогла повернутися, а сам він просто зник назавжди. — І будь обережна, я не хочу втратити ще й свою доньку.

— Звісно, батьку, — Іскра все зрозуміла й почала готуватися. Везер мав шукати і її, тому залишалося лише чекати й сподіватися, що план спрацює.

За пів години Везер з’явився на горизонті. Побачивши Іскру, він спробував ще раз зіграти свою брехливу роль.

— Привіт! Тріксі, так? Ти не бачила Грім, не можу її знайти.

— Так, насправді… — секунда, і вибух прогримів прямо під ногами Везера. Це збило його з пантелику. За секунду після вибуху з пилюки в його бік полетів удар рукою. Фізична шкода на нього не діяла, тому щойно кулак опинився близько до його обличчя, він перетворив себе на воду. Але щойно кулак Іскри опинився всередині водяної бульки, вона підірвала її зсередини.

Везер упав на землю, у голові все запаморочилося, а з носа потекла кров. Удар не був смертельним, але завдав достатньо шкоди. Змахнувши рукою, з води почали з’являтися сотні водяних щупалець, що полетіли в бік Іскри. Але вибухи зупиняли щупальця, і ті осипалися вниз дощем крапель.

Везер піднявся на ноги, зрозумівши, що більше не може перетворювати своє тіло, якщо хоче вижити. Зі всіх боків почав дути сильний вітер від змахів його рук — це унеможливлювало дистанційні атаки Іскри. Дівчина вже змушена була ухилятися від каміння, уламків сміття й подібного мотлоху, що літав довкола. Це дало Везеру можливість підійти впритул. Він спробував ударити Іскру кам’яним ножем, але та встигла захиститися рукою — ніж застряг просто в ній.

Іскра змогла схопити Везера за руку й почала бити його лобом об його голову, створюючи щоразу крихітні вибухи, щоб завдати ще більшої шкоди. Везер не міг вирватися з хватки, а від вибухів був неспроможний якось захиститися. У голові гуло, біль був нестерпний, крововилив у мозку дедалі посилювався. Іскра схопила Везера за шию й кинула на землю, сівши зверху.

Швидко витягнувши кам’яний ніж зі своєї руки, вона почала малювати на його шкірі око Хаосу, обличчя її при цьому лишалося напрочуд спокійним, наче лють уже поступилася місцем холодній рішучості.

— Що ти… — Везер не розумів, що відбувається і навіщо вона це робить.

— Тіло до землі, кістки до праху, душа у Хаос упаде, ніколи звідти не піде. Нехай потрапиш ти вниз. У найглибший край, забутий усіма. Назавжди, і на завжди! — з останніми словами Іскра встромила ніж у центр його живота, і за секунду…

Везер глянув на місяць і зрозумів, що бачить його востаннє. Тіло Везера розсипалося на порох і розвіялося з вітром, наче його ніколи й не існувало.

Іскра важко перевела подих, узяла в руки браслет Грім і лягла на землю, подзвонивши батькові.

— Везеру кінець, — Іскра говорила коротко, сил на розмову більше не залишалося.

— Ми вже їдемо, — Професор не був багатослівним, але кутики його губ мимоволі піднялися, а плечі, напружені весь цей час, нарешті розслабилися.

Десь у Хаосі, у найглибших місцях, там, де жодна душа не зможе вибратися. Місце, де сховане те, чого ніхто ніколи не бачив. Темрява там була настільки густа, що аж випалювала очі, а кожен крок приносив неможливі страждання.

Везер озирнувся навколо, не бачачи геть нічого. Невідомо, скільки часу він блукав у цілковитій темряві. І невідомо, чи взагалі рухався. Але в один момент він щось побачив. Він побачив Початок. Настільки величезний і незбагненний, що просто знепритомнів. Він почув серцебиття прямо у своїх вухах, гучне й ритмічне, як биття цілого всесвіту.

За невизначений час у цьому Початку він побачив щось. Маленьке, беззахисне, але таке… дивне. Він побачив дитя. Крихітне створіння сиділо посеред темряви, неземної краси, і лише шукало поглядом захисту. Везер підійшов ближче й узяв його на руки. Дитя пригорнулося до нього й заснуло, і в грудях Везера, попри все пережите, ворухнулося щось давно забуте — тепле, майже батьківське.

Невідомо, скільки минуло часу. Можливо, п’ять років, можливо, десять, можливо, тисячі, а можливо, лише одна секунда. Але весь цей час Везер був цій дитині за батька, навчаючи всього, що знав сам. Він не міг просто покинути його напризволяще.

Ось дитя й підросло — уже вміло ходити й говорити. Воно лягало відпочивати на землю, і щоразу Везер розповідав ті легенди й казки, які пам’ятав. Розповідав про землю, янголів і про те, де сам побував і яким було його життя.