Розділ 10: Дим та пил

За 20 кілометрів від кордону Франції, селище Фар’єнт.

Ракета та супер солдат дійшли до першого селища неподалік їхньої останньої точки зупинки. Селище було цілковито мертве. Мертві тіла людей лежали розкидані навколо, а важка, гнітюча тиша висіла над зруйнованими будинками, порушувана лише випадковим шелестом вітру. Супер солдат підійшов до одного з тіл — жінки — і придивився. Її риси здавалися чомусь знайомими, наче він знав цю людину. Когось дуже близького.

— Ти там застряг? — буркотів Ракета. Супер солдат підвівся й пішов далі. Через кілька будинків вони почули гомін пари німецьких солдатів і крик дівчини, що лунав з одного з дворів. Заглянувши у вікно, вони побачили, як солдати намагаються роздягнути маленьку дівчину, обличчя якої було спотворене жахом.

— Втрутимося? — запитав іронічно Ракета. Супер солдат лише кивнув, погоджуючись. Ракета трохи відступив від стіни. Один легкий удар — і стіна, наче скло, розсипалася шматками на землю. Солдати миттю схопилися: хтось за зброю, а хтось намагався натягти штани. Але це вже не мало значення — за секунду голови покотилися по підлозі. Поки супер солдат ламав кістки тим, хто взявся за зброю, Ракета влаштовував криваве барбекю. За пів хвилини вони розібралися із шістьма солдатами.

Дівчинка забилася в куток і спостерігала за всім широко розплющеними, повними жаху очима. Закінчивши, хлопці підійшли до дитини, роздумуючи, що з нею робити.

— У тебе є… мама? — ввічливо запитав Ракета. Але дівчинка не розуміла їхньої мови, тому лише кліпала великими очима, розглядаючи супер людей, що врятували її. — Схоже, немає. Що будемо робити? — запитав він у супер солдата. Той лише зітхнув і махнув рукою, показуючи дівчинці йти з ними. На диво, дитина швидко зрозуміла й, підстрибнувши, вчепилася за велику руку супер солдата. Той на секунду завмер — на найкоротшу мить у його пам’яті щось ворухнулося.

1938 р. 20 вересня.

Маленькі пальчики Кеті вчепилися в руку Кевіна. Дівчинка вже впевнено ходила, хоча ще іноді боялася впасти. Сьогодні він записував її в садочок. Професор дав першу частину грошей як аванс, тому жити стало трохи легше. Залишивши дитину на виховательок, він рушив назад до Професора. Сьогодні потрібно було вколоти першу дозу препарату. По дорозі до лабораторії Кевін не раз думав, чи варто це робити, але фотографія доньки не залишала йому іншого вибору.

— Вітаю, Професоре, — Кевін уже був готовий. Професор щиро посміхнувся й запросив його в лабораторію.

— Лягай сюди, — Професор показав на кушетку. Кевін ледь-ледь умістився на ній і чекав своєї дози ліків. За пару хвилин Професор підійшов до нього зі шприцом у руках — усередині була якась зеленувата рідина.

— Готовий?

— Давай, — за секунду після цих слів Професор миттю вколов Кевіну препарат. Перші п’ять секунд усе було добре, але потім у Кевіна потемніло в очах, тіло почало трястися, і він знепритомнів.

Наш час…

Ракета, супер солдат та маленька дівчинка вже пройшли кілька кілометрів. Хлопці йшли легко, наче гуляючи, — їм не потрібно було ні води, ні їжі. А ось маленькій дівчинці було важко, і з кожним кроком іти ставало все складніше. Зупинившись біля одного з дерев, вони сіли відпочити. Дитина опустилася на землю й швидко заснула, виснажена страхом і втомою. Супер солдат та Ракета стояли над нею, роздумуючи, що робити далі. Їхнє завдання — вбивати німців, а з дитиною багато не повоюєш.

Ракета постукав супер солдата по плечу.

— Я збігаю пошукаю їжу, побудь тут, — і він зник. Супер солдат став чатувати біля дівчинки, обличчя його в цю мить було незвично спокійним, майже дбайливим.

Минуло хвилин десять, коли з-за дерев долинуло глухе гуркотіння. Супер солдат вирішив глянути, що там відбувається. Група солдатів із шевронами Темного Сонця марширувала на захід, вигукуючи якісь пісеньки німецькою. За кілька хвилин вони зупинилися й почали обговорювати наступні кроки. Дещо із сказаного супер солдат зрозумів — німці планували напасти на найближчі міста. Їх треба було зупинити.

Постріл за спиною. На секунду супер солдат застиг. Обернувшись, він побачив, як двоє солдатів щойно вбили маленьку дівчинку, — тіло її безвольно осіло на землю. Знову хвиля емоцій захлеснула голову супер солдата, важка й пекуча, наче хтось повернув перемикач усередині нього. Секунда — і один із солдатів попрощався зі своїми ногами, наступна секунда — і інший попрощався з половиною тіла. Супер солдат вирішив залишити їх живими, щоб вони поволі стікали кров’ю, помираючи в муках.

Наступною ціллю стала група інших солдатів. За пів хвилини ряди почали падати — один за одним. Сотні пострілів летіли в його бік, але жодного результату вони не давали. За хвилину всі солдати були мертві, а земля довкола вкрилася темними плямами.

Ракета повернувся до супер солдата.

— Ой, схоже, я трохи запізнився… Уб’ємо всіх солдатів? — супер солдат кивнув на знак згоди, і в очах його все ще палахкотів той самий холодний, безжальний вогонь.