Розділ 8: Безсмертя немає

Шок застиг на обличчях усіх. Золотий чоловік, наче гора, струсив з себе камінці й знову кинувся в атаку. Супер солдат устиг ухилитися й завдати удару по спині Золотого чоловіка, але суттєвого ефекту це не мало. Грім та Іскра одночасно атакували нападника, і їм вдалося на мить відкинути його назад. Але й цього разу золота броня не отримала жодної подряпини.

— Треба спробувати, — прошепотів Дрейф, у голосі його бринів холодний розрахунок людини, що ставить усе на одну карту. Щойно Золотий чоловік упав на землю, Дрейф почав засмоктувати його під ґрунт. Ось і тіло супротивника повністю поглинула земля. Команда завмерла на пару секунд — невже перемога? Але ні.

З-під землі пара золотих рук раптово схопила супер солдата за ноги й різко смикнула вниз. Супер солдат спробував учепитися за землю, але його затягнуло повністю. Під землею Золотий чоловік ззаду обхопив супер солдата за шию й другою рукою почав заштовхувати йому в рот землю. Задуха й тиск породили в голові супер солдата раптову, майже геніальну ідею.

Хлопок. Уся будівля затряслася — супер солдат активував звуковий удар. Вирвавшись із рук нападника, він швидко піднявся на поверхню. І за секунду до того, як на нього знову нападуть, він показав рукою на власний рот. Дрейф зрозумів усе без слів.

Як і очікувалося, удар прийшов з-під землі. Але супер солдат устиг ухилитися й узяти Золотого чоловіка в захват. Схопивши руками його щелепу, він розкрив її. І в ту ж мить Дрейф підняв величезний клапоть землі й впхнув його просто в рот Золотого чоловіка. Він повторював це знову і знову, без зупинки, обличчя його спотворилося від напруги. В один момент землі в роті Золотого чоловіка стало занадто багато, і він задихнувся.

Команда перемогла. Відпустивши тіло велетня, супер солдат скинув його в яму, а Дрейф повернув усе на свої місця, наче нічого й не сталося. Команда опустилася на землю, важко дихаючи від пережитого. Їм страшно було навіть уявити, хто буде їхнім наступним супротивником.

Професор швидко спустився до них і оглянув кожного. На обличчі його читалася рідкісна для нього тривога.

— Що сталося? — здивовано запитав він. Це, напевно, було лише друге справжнє здивування за все його життя — після вбивства Ренесанса. Ракета й Дрейф розповіли все по черзі. Професор уважно вислухав їх і поплескав по плечу.

— Молодці. З гарних новин — ми дісталися вершини. Тепер головне не впасти й бути обережними, — у голосі його прозвучало щось схоже на полегшення, хоча погляд лишався таким же напруженим, як і раніше.

На наступний ранок… 08:00.

— Термінові новини! Президент виходить на зв'язок із Білого дому! — камери перемкнулися на президента, обличчя якого було блідим, а очі — втомленими, наче він зовсім не спав цієї ночі.

— Вітаю всіх! Вибачте, що звертаюся так рано. Від сьогодні я скасовую комендантську годину. Також я створюю новий комітет військових справ, до якого увійде команда номер один. Її склад: Джеймс Амарон, Сюзан Кеседі, Реджі Блек та Оді Клайд.

— Реджі Блек? Ну ви й комедіант, Професоре, — пробурмотів Дрейф, спостерігаючи новини разом із командою, на його обличчі промайнула глузлива усмішка.

— Перше, що спало на думку, не буду ж я називати їм ваші справжні імена, — насварив Дрейфа Професор. — Тепер ми маємо прямий доступ до основних військових сил Америки. Хіба це не чудово? Дрейфе, Іскро, Громе, і я — ми будемо поки що працювати прямо в Білому домі. Це відкриє перед нами дуже багато можливостей.

— А ми з супер солдатом? — вигукнув Ракета, у голосі його зазвучало нетерпіння.

— Ви летите в Європу.

— Ого! А навіщо? — перепитав Ракета.

— У мене погане передчуття, — Професор на мить замовк, погляд його спохмурнів. — Відчуваю, що скоро щось станеться. Скоро точно щось трапиться.

Через два дні.

Професор та команда потроху перевозили потрібні речі у Білий дім. Окрім роботи, вони мали ще й ночувати там, тому Професор скрупульозно обирав, у який колір пофарбувати їхній кабінет і які ліжка поставити у спальні — дрібниці, здавалося, приносили йому дивне задоволення після всього пережитого напруження.

Президент люто гупав ногою в себе в кабінеті, не в змозі пробачити собі, що пішов на угоду з Професором. Але поки Сектор стояв за його спиною, а поверхом нижче розташувався кабінет тих, хто здатен знищити ціле місто, вибору в нього не було жодного — лише стиснуті кулаки й безсилий гнів, захований за офіційною посмішкою для камер.

Тим часом десь у лісах Франції.

Ракета та супер солдат уже розбили табір. Один намет, два окремих ліжка. Біля намету — провізія та дрова на тиждень. Неподалік текла річка, де можна було трохи відпочити й перевести дух. Повітря було свіжим, пронизаним запахом хвої та вологої землі, а вечірнє сонце м'яко пробивалося крізь крони дерев, забарвлюючи табір у теплі золотаві відтінки.

— Прекрасно, скажи, Солдате? Ой, вибач, — Ракета винувато посміхнувся, зловивши себе на звичній обмовці.