Розділ 6: Тіні за спиною

1941 р. 25 вересня.

Професор та команда весь цей час розробляли план, як їм діяти далі, а Ракета тим часом був на завданні з розвідки разом із супер солдатом. Їхньою місією було з'ясувати, хто і навіщо підіслав убивцю Ренесанса, і скільки ще подібних випадків варто очікувати. Ракету відправили в один бік світу, супер солдата — в інший. Їм дали тиждень на збір потрібної інформації та наказали зустрітися знову у штабі №5.

1941 р. 30 вересня. Штаб №5.

Професор завершував підготовку всіх планів, карт та наступних кроків команди. Він також опрацьовував усі можливі варіанти на випадок, якщо когось з команди все-таки вб'ють — розробив план навіть на випадок власної смерті. Незнання ворога змушувало Професора завжди діяти на десять кроків уперед, і від цієї постійної напруги риси його обличчя загострилися, а погляд став іще пильнішим.

Різкий порив вітру струснув намет, і за секунду там з'явився Ракета. Але Професор навіть оком не повів — уже звик до таких появ.

— Розповідай, що відомо, — тихо й сухо запитав він, навіть не відводячи погляду від паперів. Ракета присів на один зі стільців і почав розповідь.

— Усе, що мені вдалося з'ясувати й побачити, — це пара дивних людей.

— Що ти маєш на увазі під словом «дивних»?

— Їхня аура була інша, відчуття… наче я дивився на титанів, — Ракета на мить замовк, підбираючи слова, у голосі його вперше за довгий час забриніла непритаманна йому серйозність.

— Більше подробиць, я слухаю, — Професор відклав папери й перевів погляд на Ракету.

— Першим, кого я зустрів, був якийсь рудий, повний чоловік, бородатий. Від нього було відчуття, наче він може з'їсти мене всього. І ні, це не тому, що в нього був живіт. Наступним я побачив якогось китайця чи японця, я в цьому не розбираюся. Наче молодий хлопець, а наче — майстер бойових мистецтв. Я вмію відчувати людей.

— Хтось ще був? — запитав Професор.

— Ні, але є одна цікава деталь: і перший, і другий були в аеропортах і сідали на рейс до Нью-Йорка.

— Зрозумів, — скупо відповів Професор і знову перевів погляд на папери. — Чекаємо супер солдата, а там побачимо.

— Зрозумів! — Ракета підвівся з місця й попрямував до решти команди на вулиці. Професор далі шліфував план, а супер солдата все не було й не було. Уже темніло, день добігав кінця. Уся команда, крім Професора, лягла спати. Йому сон давався погано, та й майже не був потрібен. «Де ж подівся супер солдат?» — думав він, поглядаючи на годинник, і легка тінь тривоги, хоч і непомітна для інших, торкнулася його зазвичай непроникного обличчя.

Тим часом на безлюдному острові, десь посеред океану.

Тулуб супер солдата від'єднався від його ніг і відлетів на метрів сто. Червоне Сонце посміхнувся, відхекався й уже зібрався було покидати острів. Але за мить супер солдат знову зібрався в одне ціле.

— Ця бійка буде довгою, друже! — вимовив Червоне Сонце й став у стійку в очікуванні атаки, обличчя його при цьому світилося азартом, попри втому. Супер солдат завмер на якусь мить, роздумуючи, що робити. Уперше він зіткнувся із супротивником, рівним йому за силою. Його потужні атаки на цього чоловіка не діяли — єдиний спосіб перемогти полягав у тому, щоб чергувати оманливий удар зі справжнім. Але на це зараз не було часу.

Чоловік різко вдарив об землю, і весь острів затрусило. За секунду острів розколовся навпіл, і Червоне Сонце пішов під воду разом з іншою його частиною. Супер солдат тим часом поплив у бік штабу, розтинаючи хвилі із суворою, майже байдужою рішучістю.

Десь під водою…

На глибині океану, наче титан, рухалося Червоне Сонце. Вода огортала його довкола, наче невидимий щит, — його сила дозволяла перенаправляти тиск води й створювати навколо себе безпечний купол.

У штабі №5, за пів години. 06:12 ранку.

Супер солдат доповів усе Професору, який весь цей час чекав на нього надворі, — і про те, що бачив, і про те, з ким бився. Професор уважно все прочитав, зробив кілька нотаток і наказав зібрати всіх. За десять хвилин уся команда вже стояла струнко, чекаючи наказів. Небо над штабом було ще темним, лише на обрії ледь займалася бліда смужка світанку.

— Усе виявилося трохи не так, як я думав. Але не варто хвилюватися, у мене є плани на всі випадки. Перше, що ми зробимо, — захопимо Білий дім, — команда не показала жодної емоції, ці солдати були готові буквально до всього. Професор поділився покроковим планом. — І насамкінець хочу вас із дехто познайомити, — тут команда трохи здивувалася, адже нікого не бачила й не відчувала в радіусі кілометра точно.

Професор лише посміхнувся — вперше за весь час, відколи ми його знаємо, він справді посміхнувся.

— Ставлю вам двійку, солдати, за уважність. Ви не помітили, які у вас довгі тіні, хоча сонце ще не піднялося настільки, щоб відкидати такі тіні, — після цих слів кожен із солдатів глянув на власну тінь. У кожного вона була ідентичною, від чого дехто навіть трохи підстрибнув на місці від несподіванки.

— Секторе, виходь, покажися, — після цих слів усі тіні на землі різко й водночас плавно, наче наклейка, яку відривають від стола, піднялися рівно вгору. Потім, немов одна, вони склалися в постать чоловіка, що підійшов ближче до Професора. Команда придивилася до Сектора. Він був досить високий, увесь у темному, наче ніч, костюмі, що щільно облягав тіло. На обличчі — темна, дуже міцна маска, що закривала все лице повністю.

— Знайомтеся, це Сектор. Його сила — ховатися в тіні та копіювати ваші техніки, але лише зовні. Фізично він на рівні звичайного бійця.

— Вітаємо, Секторе! — практично одночасно вигукнула команда.

— Прочитавши те, що написав супер солдат, я зрозумів, що його допомога нам знадобиться. А поки що, Секторе, повертайся на місце, — відразу після наказу чоловік наче провалився крізь землю, і в команди знову з'явилися однакові тіні. — Він не заважатиме. А тепер готуємося й чекаємо ночі.

Час до моменту Х пішов. План Професора мав пройти ідеально. Команда підготувала всі потрібні пристрої для зламу. Працювати треба було тихо — зайвий шум лише спричинив би паніку серед простих людей, а це їм було зовсім не потрібно.