Розділ 5: Час який був завжди

Невідомий рік. Час невідомий. Місце невідоме.

Ренесанс відкрив очі, але попереду не було нічого, геть нічого. Чиста темрява, важка й беззвучна, наче саме поняття простору тут зникло. Але він був абсолютно спокійний — він чув колись, що після смерті душа потрапляє в Хаос і залишається там навіки. Тепер він побачив це власними очима. І йому стало напрочуд легко на душі, коли він зрозумів, що все скінчилося. Усе навколо — тепер абсолютне ніщо, і воно вже не мало жодного значення. Ренесанс прожив довге життя: місцями добре, місцями погано, але таке вже воно, життя, подумав він. Заплющивши очі, він просто поплив за течією неймовірної темряви, спокійний, наче дитина, що засинає під колискову.

А поки що давайте повернемося трохи назад. У той момент, коли Ренесанс ще був малим хлопцем, який мав мрії та просте, звичайне життя.

1905 р. Італія. Санта-Кроче.

— Гей, Джузеппе! Біжи швидко додому, дощ починається! — вигукнула Марія, мати Джузеппе. Небо над містечком уже потемніло, важкі хмари насувалися звідкись з-за пагорбів, і перші краплі забарабанили по бруківці. Хлопчина спочатку глянув на небо, потім на матір, потім знову на небо, а насамкінець перевів погляд на свою книгу про тваринок. Кілька крапель уже впало на сторінки, від чого він підскочив і побіг додому.

Забігши у старий глиняний дім, малий Джузеппе заліз на піч і продовжив читати свою книгу, поки мати й старший брат Антоніо про щось розмовляли на кухні. Джузеппе був розумним хлопчиком: одним оком він читав, а одним вухом уважно підслуховував їхню розмову.

— Ти впевнений, що там на нас хтось чекає? Що там нас чекає щось краще, ніж тут? — з обережністю в голосі запитувала Марія.

— Звісно! Я обіцяю, що там на нас чекає краще життя, ніж тут! Там кращі будинки, інфраструктура, люди, зрештою, менше бандитів і можна заробити більше грошей! — брат намагався з усіх сил переконати матір Джузеппе поїхати. Розмова була довгою й місцями нудною. Джузеппе слухав усе й міркував, що з ним буде далі. Він не любив нових місць, і йому важко було уявити життя в іншому домі, серед інших людей, серед інших краєвидів. Усе це важко вкладалося в його маленьку, але кмітливу голову…

1925 р. Америка. Північна Дакота.

Мати поправила Джузеппе краватку і посміхнулася — вперше вона проводжала сина на серйозну роботу, а не на дрібні підробітки, і в грудях у неї змішувалися гордість і легка тривога.

— Ти впевнена? Я добре виглядаю?

— Звісно, Джузеппе! У тебе все вийде! — зібравши сина на роботу, вона посадила його в таксі й попрощалася. — Увечері на тебе чекає смачна вечеря.

Джузеппе посміхнувся, і таксі рушило. Хлопець їхав влаштовуватися на роботу в корпорацію «Дельта» — звичайні офіси, паперова робота, комп'ютери й усе таке. На перший погляд, нічого важкого, але платили добре.

За пів години їзди жвавими вулицями Північної Дакоти Джузеппе доїхав до великої будівлі, поверхів п'ятнадцять, не менше. Уся вона була вкрита синім склом, а на самісінькій верхівці красувався великий напис «Корпорація Дельта». Підійшовши ближче до великих дверей, він побачив, як ті автоматично відчинилися, впускаючи його всередину.

У будівлі було напрочуд гарно — подібний стиль Джузеппе бачив нечасто. Кам'яна підлога, колони, усе в теплих кавових тонах. Жінка на стійці реєстрації помітила Джузеппе, який виглядав трохи розгубленим, і покликала його до себе. Хлопчина підійшов.

— Доброго дня, вітаю в «Дельті». Вам щось підказати? — ввічливо запитала дівчина, привітавшись з хлопцем.

— Доброго дня, я влаштувався на роботу… — трохи невпевнено відповів Джузеппе.

— А! Ви, напевно, Джузеппе! Вам ось туди, — дівчина показала ліворуч по коридору. Джузеппе ввічливо посміхнувся і поспішив у вказаному напрямку.

За поворотом стояло багато крісел, і чимало кандидатів уже чекали на співбесіду. Оглянувши присутніх, Джузеппе зупинив погляд на хлопцеві в кутку — він єдиний сидів абсолютно самотньо, у якійсь напруженій задумі. Підійшовши ближче, Джузеппе привітався і сів поруч.

— Мене звати Джузеппе, — чоловік простягнув руку. — А вас як? — незнайомець глянув на нього і привітався у відповідь, міцно потиснувши руку.

— Звіть мене Професор! — тоді Джузеппе й гадки не мав, до чого призведе це просте рукостискання.

1937 р. Америка. Нью-Йорк.

Джузеппе ледве зводив кінці з кінцями. Мати важко захворіла, а дружина зрадила його з іншим чоловіком і втекла. Чоловік саме прямував до матері, важкі думки не полишали його всю дорогу.

Зайшовши в дім, він привітався. Мати лежала на ліжку — говорити вона вже не могла, стався інсульт. Джузеппе мовчки розклав продукти й почав готувати вечерю, подумки перебираючи, де взяти грошей на лікування, щоб продовжити матері життя хоча б трохи.

— На вечерю готую суп, — тихо й спокійно гукнув Джузеппе з кухні до матері. Та лише кліпала у відповідь, і в цьому погляді ховалося стільки безсилля, що чоловікові щоразу стискало серце.

За пів години все було готово. Наливши порцію в невелику тарілку, Джузеппе сів біля матері й почав чекати, поки суп охолоне. По телевізору йшла програма про тварин, і в кімнаті панував той тихий, майже затишний спокій, який буває лише в домі, де чекають на щось невідворотне.

Спокійний вечір порушив стукіт у двері. «Кого це так пізно принесло?» — подумав Джузеппе і підійшов відчинити. Там стояв його старий друг на прізвисько «Професор».

— Ого! Привіт! Давно не бачилися, друже! — привітався Джузеппе. Професор потис йому руку й привітався у відповідь. Вони зайшли в дім. Професор усе оглянув і привітався з матір'ю. За кілька хвилин вони сіли на кухні, і Джузеппе заварив чай.

Вони розговорилися про життя, і чоловік розповів Професору геть усе, що відбувається в його житті, — і біль, і втому, і безвихідь. Професор поспівчував і дістав з кишені шприц із якоюсь зеленою рідиною.

— Це сироватка Р, — почав пояснювати Професор. — За допомогою цього ти можеш стати надлюдиною!