Розділ 3: Я прокинувся учора

1930 рік. 20:00. Нью-Йорк.

Місто все гуділо, не збавляючи темпу. Шум вулиць, ресторанів та машин не давав засумувати навіть на мить. Повітря було теплим, з легким присмаком вечірньої прохолоди, що піднімалася від річки, а неонові вивіски вже почали змагатися зі згасаючим денним світлом. Кевін Фанго гуляв вулицями міста, щойно закінчивши зміну в м'ясному магазинчику, і відчував приємну втому в тілі та полегшення від того, що робочий день позаду.

Прогулюючись набережною, він раптом помітив Її. Дівчина, років, можливо, двадцяти шести — темні кучері, каре, невеликі милі очі, невисока на зріст. Чомусь ця незнайомка відразу запала в серце нашому Кевіну, серце його забилося швидше, а долоні раптом стали вологими. Хоч він ніколи не мав звички так знайомитися з дівчатами, цього разу подумав: чому б не спробувати? Набравшись сміливості, хлопчина рушив знайомитися.

— Привіт, — швидко й тихо промовив Кевін, голос його трохи тремтів від хвилювання. Дівчина трохи здивувалася, але посміхнулася. — Мене звати Кевін, а тебе?

— Кортні, — дівчина злегка засоромилася, щоки її порожевіли. Хлопчина їй також сподобався — високий, статний, підтягнутий, із чорнявою короткою зачіскою та чіткими рисами обличчя.

— Не проти познайомитися, прогулятися разом? — крапля поту сповзла по щоці Кевіна, зраджуючи його хвилювання, попри спокійний тон.

— Тільки за! — трохи некультурно голосно відповіла Кортні, і в її голосі забриніла щира радість. Кевін лише посміхнувся, і вони разом рушили гуляти вздовж моря.

На диво, у них знайшлося дуже багато спільного. Вона любила тваринок — і він любив; вона любила тир — і він теж; вона любила кататися на конях — він і це любив! Розмова текла невимушено, легко, наче вони знали одне одного роками, і пара навіть не помітила, як стемніло, а вечірнє повітря стало прохолоднішим, приносячи з собою запах моря та далеких вогнів міста.

— Давай я тебе проведу додому? — швидко й сміливо запитав Кевін у Кортні. Дівчина на секунду завмерла, обмірковуючи, але все ж погодилася. Кевін дуже зрадів, хоча по його обличчю цього майже не було видно — лише в очах промайнув теплий вогник.

Вони рушили до дому дівчини. Вона жила не так далеко, тому дорога багато часу не забрала. Перед багатоповерхівкою в одному з бідніших районів вони зупинилися.

— Ось тут я живу, дякую, що провів, — дівчина мило посміхнулася й глянула Кевіну просто у вічі. Потім раптово посміхнулася ще ширше, залізла у свою кишеню й дістала звідти маленьку фігурку ведмедика. До фігурки була прив'язана тонка ниточка.

— Ой, що це? — здивувався Кевін.

— Це тобі. Мій дідусь такі фігурки робить і продає.

— Дякую! — дуже обережно, наче тримав щось дуже крихке, Кевін узяв ведмедика в руки й поклав у кишеню. — Ми завтра побачимось?

Не встигнувши договорити, він відчув, як дівчина швидко поцілувала його в губи, а тоді побігла до під'їзду, крикнувши на бігу «Звісно!». Кевін ще якийсь час стояв здивований, дивлячись їй услід, серце його калатало, а на обличчі мимоволі розпливалася широка усмішка. Потім він радісно рушив додому.

Район, у якому жила дівчина, був досить бідним, тому на вулиці траплялося чимало безхатьків та звичайних диваків. Один з них пристав до Кевіна.

— Дай, дай грошей, чоловіче, я тобі твою долю скажу, дай грошей, — Кевін, будучи доброю душею, не розсердився і простягнув бідоласі один долар. Безхатько аж підстрибнув від щастя, очі його загорілися дитячою радістю. Кевін уже хотів іти далі, але старий раптом схопив його за руку й почав говорити.

— Бачу, у тебе є кохання, — Кевін хотів забрати руку, але перші ж слова чоловіка змусили його завмерти. — Гарна дівчина. Бачу, ви будете разом, одружитеся, і буде у вас маленька донечка, — подібне було приємно чути, хоч вірити на слово Кевін і не хотів. Можливо, старий просто спостерігав за ними здалеку, хтозна. — Але далі… важка тебе доля чекає, друже, — безхатько раптом затих, поклав долар назад у долоню Кевіна і швидко втік, наче злякався власних слів.

«Якийсь дивак», — подумав чоловік і, знизавши плечима, рушив додому крізь нічне місто, що продовжувало жити своїм гучним, невгамовним життям.

1931 рік. 14:00. Нью-Йорк.

Весільна зала була вщент заповнена гостями. Половина — від нареченої, половина — від нареченого. І батьки, і бабусі з дідусями, і далекі родичі — усі були тут, серед квітів, білих скатертин і легкого гулу святкових розмов. Тим часом у кімнаті нареченого панувало зовсім інше — тривожне — очікування.

— Мені так страшно, — казав Кевін своєму другові Алексу, руки його злегка тремтіли, поки він поправляв метелика. — Ще й ти після весілля їдеш.

— Усе буде добре, друже! — поплескавши Кевіна по широкій спині, Алекс щиро посміхнувся, у його очах світилася щира впевненість. — Ти таку гарну жінку собі здобув! Я аж заздрю тобі!

— Тут ти правий, — на душі в Кевіна трохи полегшало, напруга відпустила плечі. Алекс поправив йому все, щоб сиділо рівно й гарно, і повів до виходу.

— Ніколи б не подумав, що побачу тебе, здорованя, у ролі нареченого, — по-дружньому підколов Алекс, підтримуючи Кевіна.

Чоловіки рушили до вівтаря. Усі гості голосно вітали Кевіна, оплески й вигуки злилися в один теплий гул. Щойно він став біля вівтаря, за ним з'явилася наречена. Побачивши її, чоловік укрився десятим потом, руки затремтіли ще дужче, а серце шалено закалатало в грудях. Ось і Кортні підійшла до вівтаря — у білій сукні, що м'яко мерехтіла у промінні сонця, яке лилося крізь високі вікна зали. Піднявши фату нареченої, Кевін трохи почервонів, але й посміхнувся — щасливо, по-справжньому. Священник почав читати свою проповідь.

— Кевіне, чи готовий ти взяти Кортні за свою дружину, бути з нею в мирі та злагоді, у всіх проблемах та незгодах, допоки смерть не розлучить вас?

— Так! — голосно відповів Кевін, і голос його не тремтів більше, а бринів упевненістю.

— Кортні, чи готові ви взяти Кевіна за свого чоловіка, бути з ним у мирі та злагоді, у всіх проблемах та незгодах, допоки смерть не розлучить вас?