Розділ 2: Райська Мелодія

15:00. Той самий день. Десь.

Красиві пісні лунали навколо, м'які, майже неземні, що стелилися між колонами й хмарами, наче саме повітря тут було зіткане з музики. Поки ми перенесемося у місце, яке зветься Раєм. Не той Рай, про який ви знаєте, читачу, ні. У цьому світі Рай — це організація, яка слідкує за тим, щоб у світі було менше надприродного Хаосу. Такі собі полісмени. Так, я трохи відійшов від теми…

У гарному зеленому парку, біля фонтану, сидів чоловік років, напевно, тридцяти на вигляд. Сонце м'яко пестило листя дерев, і легкий вітерець приносив прохолоду, змішану із запахом квітів. Чоловік думав про те, що щойно почув, обличчя його було зосереджене, наче він зважував кожну думку окремо. До нього підійшов інший чоловік, теж на вигляд років тридцяти.

— Азакіль…

— Чув, Валааме, — не встигнувши закінчити речення, Азакіль підтвердив те, що хотів сказати Валаам. Голос Азакіля був такий чистий і спокійний, що під ці звуки, здавалося, можна було б лягати спати. — У мене є ідея. Зв'яжися з нашими військами на землі. Але постарайся знайти тих, чия сила буде дзеркальною до сили супротивника.

— Я вас зрозумів, пане, — закінчив Валаам. За секунду за його спиною з'явився невеликий синій портал і відправив його на землю.

А Азакіль тим часом продовжував насолоджуватися природою й слухати все, що відбувається у світі. Кожен голос, кожен секрет — Азакіль знав усе, і в його погляді, спрямованому кудись у далечінь, читалася втома, властива тому, хто чує занадто багато.

Перший, хто спав на думку, — Червоне Сонце…

Україна, Кам'янець-Подільський. 15:20.

Сонце того дня світило яскраво, майже літньо, хоча в повітрі вже вчувалася прохолода вечора, що наближався. Червоне Сонце сидів на терасі біля кафе й спокійно їв свій великий сендвіч, насолоджуючись теплом і шумом міста навколо. За пару хвилин до нього підійшов Валаам, від чого той дуже зрадів і одразу впізнав гостя.

— О! Бос! Я дуже радий вас бачити! Присідайте, будь ласка, — чоловік практично випригнув зі свого стільця й відсунув сусідній. Червоному Сонцю було років двадцять дев'ять — рудий, бородатий, трохи повненький, із задерикуватою усмішкою, яка ніколи не сходила з його обличчя. Валаам прийняв запрошення й присів поруч. — Невже нове завдання? Цього так давно не було! — чоловік радів, як дитина, очі його аж заблищали.

— Саме так. Сьогодні на радарах з'явився «Професор», який зібрав купку бандитів, що граються в супергероїв, — після цих слів Червоне Сонце став серйознішим, обличчя його враз посуворішало, і він уважніше почав слухати Валаама.

— Хто моя ціль? — сухо й серйозно запитав чоловік.

— Супер Солдат. Так його називають. Дуже дивний чоловік сам по собі: високий і дуже… грубий на вигляд? Його сила — у супер хвилях, великій швидкості та потужній регенерації.

— Я зрозумів. Це має бути легко, — на його обличчі промайнула самовпевнена усмішка.

— Тримай квитки, — Валаам простягнув два квитки на літак. — Але не недооцінюй супротивника. Сподіваюся, усе вийде.

— Не бійтесь, бос! — Червоне Сонце був упевнений у своїй силі на сто відсотків, у голосі його бриніла безтурботна впевненість людини, яка ще жодного разу не програвала.

Валаам відійшов у найближчий провулок і, активувавши портал, пішов далі, залишаючи по собі лиш легке мерехтіння повітря.

Наступний був Везер.

Японія. Той самий день. Центр Токіо, невеликий магазинчик в одному з гіпермаркетів під назвою «Koneko no o yatsu».

Молодий хлопчина років дев'ятнадцяти сидів за касою й спокійно читав одну з газет, поки за вікном шумів вечірній Токіо — неонові вивіски вже почали загорятися, хоч сонце ще не встигло сховатися за хмарочосами.

— Доброго дня, вітаю вас у магазині «Солодощі котика». Що будете купувати… — звернувши увагу на те, хто його клієнт, хлопчина швидко піднявся й поклонився, у русі його читалася щира повага.

— Радий вас бачити, Валааме-сан!

— Радий тебе бачити, Везере-кун, — Валаам поважав традиції інших країн і намагався правильно звертатися до всіх.

— Ви мене назвали Везером… Невже нове завдання!? — чоловік був дуже схвильований, руки його злегка тремтіли від нетерпіння.

— Саме так, — розповівши коротку передісторію, Валаам почав розказувати про супротивника Везера.

— Твої цілі — це Грім та Іскра, — уважно розповівши про сили супротивників, Валаам простягнув квитки на літак. Везер посміхнувся на всі свої зуби, очі його загорілися азартом, і він вискочив з-за прилавка, залишивши газету й касу без нагляду.

Наступний — Моноліт.

Якась із частин Раю.

Тут панувала тиша, лагідна й безтурботна. Моноліт сидів на лавці й годував пташок та маленьку білочку, що сиділа на його долонях, зовсім не боячись цього велетня. Сонечко світило яскраво, повітря було чисте й тепле, але не спекотне — саме така погода, коли хочеться просто сидіти й нічого не робити. Валаам тихо підійшов до Моноліта й сів збоку, не бажаючи порушувати цей спокій.

— Радий вас бачити, Валааме. Схоже, потрібна моя допомога? — голос Моноліта був низьким і рівним, як гуркіт далекого грому.

— Так. Деталі, думаю, ти знаєш. Твій супротивник — це Дрейф.

— Цікаве ім'я, — зауважив Моноліт, легка цікавість промайнула в його очах.

— Його сили чимось схожі на твої, тому будь обережний.

— Я зрозумів. Скоро ти його вже не побачиш, — відразу після цих слів Моноліт зник в одному з порталів, а білочка, злякавшись раптового спалаху світла, шаснула в найближчі кущі.

— І добре, — тихо промовив Валаам і перевів погляд на білочку, що ховалась неподалік. — Залишився тільки Ракета, Ренесанс та Професор. Треба подумати, — Валаам затих на якийсь час, роздумуючи, хто б зміг перемогти наступних супротивників.

І тут йому спала на думку ідея — страшна ідея. Був дехто, хто зміг би перемогти Ренесанса та Ракету. Але він був захований глибоко, у найнижчих глибинах Раю. Іншого вибору, втім, не було. Валаам піднявся з лавки й пішов униз, туди, де ховаються найстрашніші ангели.