Розділ 1: Тиша

1941 рік. 13:07. Один з районів Куби.

Спека того дня стояла важка, задушлива, з вологим повітрям, яке ліпилося до шкіри. Небо було затягнуте сірою імлою, ніби навіть сонце не хотіло бачити того, що мало от-от статися.

— Група А на позиції!
— Група Б на позиції!
— Заходимо! — викрикнули кубинські найманці та забігли штурмом у будинок.

Першою полетіла димова шашка, а після неї пролунали сотні пострілів, спрямованих туди, де стояв супер солдат. За пару хвилин стрілянина стихла, дим розвіявся, але… Наш солдат як стояв, так і стоїть, непорушний, наче статуя серед хаосу. Лівою рукою він струсив з себе залишки куль, що зігнулися об його шкіру, і оглянув нападників — спочатку зліва, потім справа. Кубинські найманці завмерли в абсолютному шоці. Більшість навіть поворухнутися не могли, ноги наче прибило цвяхами до підлоги. Страх стискав їм груди, піт стікав по скронях, змішуючись із запахом пороху й вологої землі.

Але не всі виявилися боягузами. Один з військових вихопив ніж, схований у чоботі, і кинувся на супер солдата. Нападник навіть замахнутися не встиг. Підлога під його ногами почала вкриватися червоним. Не розуміючи, що коїться, він спробував замахнутися знову, але побачив, що його рука разом із ножем лежить за п'ять метрів від нього. Обличчя всіх, хто був у будівлі, зблідли, як полотно.

Супер солдат обернувся до групи зліва, спокійно, майже байдуже, простягнув руки на рівень плечей і сплеснув долонями. Від першого ж удару велика хвиля накрила все, що було зліва, — і воно просто зникло. І солдати, і частина будинку, і навіть ґрунт — метрів на сто. Група справа кинулася тікати, охоплена панікою, але більшість навіть не встигли вибігти з дому, як інша хвиля знищила і їх. Лише одному чоловікові вдалося трохи відірватися. Він завжди був найбоязкішим серед них, але, як виявилося, і найживучішим.

Він пробіг метрів сто, коли супер солдат наздогнав його. Чоловік одразу впав на землю і, ламаною англійською, тремтячи всім тілом, благав відпустити його. Тремтячими руками він діставав гаманець. У ньому була фотографія — він сам і його маленька донька, що усміхалася в об'єктив. Супер солдат зупинився на секунду. Щось у цьому знімку відгукнулося глибоко в його душі, якийсь тихий, незрозумілий біль, але він сам не міг збагнути, що саме це було. Відкинувши зайві думки, він замахнувся і завдав нищівного удару нападнику в груди.

Витерши руки від крові, супер солдат узяв телефон, на який якраз надходив дзвінок, і відповів.

— Бачиш село попереду? — тихий, трохи хрипкий голос пролунав у трубці. — Прибери всіх, хто там є. Повністю всіх.

Дзвінок закінчився, і супер солдат рвонув у бік села, а вітер, здавалося, притих услід за ним, наче й сама природа затамувала подих від того, що щойно сталося.

Сьогодні з вами я. Звіть мене Бібліотекар. І я розповім вам стару історію, ще з часів Першої світової війни. Історію, яка стала першим камінцем, що приведе до самого кінця всесвіту. Але про це — пізніше. А поки продовжуємо.

Тим часом у штабі №3. 13:54.

Надворі розпогодилося, важкі хмари розійшлися, і сонце нарешті пробилося крізь них, заливаючи табір теплим, майже святковим світлом. Професор посміхався на всі свої старі зуби і з нетерпінням чекав журналістів та решту команди. Сьогодні він вперше мав показати світу свою нову технологію — сироватку Р, яку він уже випробував на невеликій групі американських солдатів.

Першим до намету, де чекав Професор, прибув супер солдат — головний герой цієї історії. Професор помахав йому, привітавшись. Чоловік лише тихо кивнув головою і присів на один зі стільців, обличчя його, як завжди, лишалося кам'яним, без жодного натяку на емоції.

— Добре виконав завдання, молодець. Чекаємо інших, сьогодні приїдуть журналісти, — Професор підійшов ближче до супер солдата, сперся на невелику тумбу і продовжив ділитися планами. Обличчя чоловіка не змінилося ні на йоту — жодних емоцій. Хоча про іншу команду та журналістів він чув уперше.

За пару хвилин різкий порив вітру увірвався в намет, здійнявши хмару пилу, і за секунду перед супер солдатом та Професором постав худорлявий, злегка засмаглий молодий чоловік на прізвисько…

— Ракета! Ти вже тут. Знайомся: супер солдат — Ракета, Ракета — супер солдат.

— Радий знайомству, друже! Радий бути в одній команді! — Ракета простягнув руку супер солдату, на що той ніяк не відреагував. — Ти що, німий чи що, друже? — терпець у Ракети, схоже, був геть невеликий.

Професор поплескав Ракету по плечу і прошепотів:

— Він дійсно німий.

Фраза пролунала коротко й сухо. Ракета трохи почервонів від збентеження і відійшов убік, присівши на інший стілець.

У намет увійшли двоє. Жінка років двадцяти п'яти — біле каре, невисока, на вигляд максимально безпечна дівчина. З нею зайшов чоловік старший за неї — афроамериканець, з довгим волоссям, заплетеним у дреди, бородою та міцною статурою. Вони підійшли познайомитися з супер солдатом. Дівчина йшла першою, чоловік — за нею.

— Привіт, мене звати Іскра, а цього здорованя за спиною звати Дрейф.

— Привіт, — привітався Дрейф.

— Прошу, сідайте, чекаємо на інших, — Іскра та Дрейф присіли на вільні стільці.

За пів години прибули журналісти. Професор трохи занервував — половина команди ще не з'явилася, а сонце вже підбиралося до зеніту, і в наметі ставало по-справжньому спекотно, повітря наче загусло від очікування.

— Ракета, знайди та приведи інших. Негайно, — звернувся Професор. Ракета посміхнувся і за секунду зник з намету.

Світ навколо затих. Ні пташки, ні машини — нічого не було чутно. Час ніби зупинився на якусь мить. Швидкість Ракети перевищувала швидкість світла на 30 відсотків. Йому потрібно було зібрати ще двох членів команди: Грім та Ренесанс. Де їх шукати, він не знав, але завдяки своїй суперсилі міг би оббігти земну кулю за дві секунди, а можливо, і швидше. Тому за напрочуд короткий час він знайшов Грім, яка сиділа у кав'ярні, — одна секунда, і вона вже сидить за спільним столом. Друга секунда — і він знаходить Ренесанса, який якраз прямував до всіх, і, підхопивши його, сам саджає на місце.