Епілог. Додому

Мальва Романів вже не могла дивитися, як її єдиний онук доводить себе до ручки. Цілими днями гортає одні й ті самі фотографії. Слухає одні й ті самі пісні. Навіть вечері однакові готує. Ніби спеціально боїться внести хоч манюсінькі зміни в своє життя.

Вони з чоловіком ніколи не втручалися в його вибір. Ні коли він вирішував, куди вступати. Ні коли кинув університет. Навіть коли тікав від Карли в Бельгію, мовчали. Але зараз втрутитися час. Такі жінки, як Лідія, з’являються раз чи два на вік. Звичайно, легше уникати серйозних стосунків, ніж стикатися з проблемами, йдучи по житті разом з іншою людиною. Але як же дізнаєшся, чим все скінчиться, якщо не спробуєш?   

— Сандро, любий. Пора вилазити з мушлі.

— В моїй мушлі добре, — скривив він сумну гримаску.

— А в широкому світі ще краще. Ми вчили тебе не ховатися від труднощів. Тим більше від любові. Бо в нашому світі все робиться заради неї.

— Я надто довго чекав. Думав, переварював. Не сказав важливого, коли треба було. Тепер пізно бігти за поїздом.

— Сандро. Справжня любов терпелива. І всепрощаюча. Справжня любов вміє чути і приймати.

— Тобі треба було не вихователем ставати, а філософом, — зітхнув хлопець.

— О, життя з кого хочеш зробить філософа, — засміялася Мальва, задоволена компліментом. — Кажеш, вчасно не сказав потрібні слова? Що ж, думаю, гарний вчинок перекриє несказане.

— І що ж мені таке зробити?

— О, тобі фантазії не позичати. Головне — роби, поки не пізно.

***************************************************************************

З самого ранку тітка Галина ніяк не могла вгамуватися. Лідію дивувало, що вона була якоюсь надто збудженою, смиканою, ніби то від неї залежав успіх місії британської секретної служби МІ8. Вони всього ж лише на базар ідуть. І взагалі, Лідія не розуміла, нащо туди пертися. Сумки і так скоро репнуть — стільки всього тітка передала додому. Лідія краще відпочила би перед дорогою.

Але дівчина глибоко вдихнула і таки попленталася на базар. Знала, що буде скучати за цим містом. Може й добре, що пройдеться знайомими вуличками ще раз. Вони ходили між ятками. Тітка чи не коло кожного товару запитувала:

— Лідусю, може ще таке візьмеш?

— Та куди там, тьотю Галю. Треба ще дві сумки брати, щоб ті всі гостинці вмістити. Як я їх додому допру?

— Ну добре-добре. То давай ще хоч там подивимося. Може що гарненьке є.

Тітка кивнула в напрямку невеликої алейки, де місцеві облаштовували блошиний ринок. Тут торгували старими книгами, прикрасами, раритетними столовими приборами і всякою всячиною. Часом художники малювали шаржі на туристів або виставляли свої картини.

Здалека Лідія побачила, що нині на блошиному ринку багатолюдно. Перехожі роздивляються на якісь стенди. Вулична виставка чи що? Тітка перегнала Лідію, розіпхала зівак, пірнувши в юрбу.

Дівчина підійшла ближче. Дивилася на плакати, розставлені півколом. Це не картини. Це збільшені фотографії. Стоп. Вона знає ці знімки! Вона ж сама їх і зробила! От вихід на оливковий сад дядька Лучо. Тут світлини з блискавками. Біля них багатолюдно, та й обговорюють їх найбільше. Далі хмари, захід сонця, Сашині руки на кермі, їхні тіні. А от останнього знімка Лідія не впізнала.

— Такого фото я точно не робила, — буркнула сама до себе.

Це була відфотошоплена світлина Евересту. Знизу біля гори хтось додав знімок Лідії. Великими українськими літерами писало «СУМУЮ». Цей плакат призначався для однієї глядачки — для неї.

Дівчина стояла, ніби в трансі. Не могла поворушитися. В голові виринали уривки фраз, їхніх із Сашою розмов. «Сумувати за Еверестом, це як скучати за тим, чого в тебе немає, але могло би бути». Вона — чийсь Еверест. Щось недосяжне.

Звичайно, це Сашиних рук справа. Він за нею скучає. В серці щось заворушилося. Хотілося підійти і обняти того великого дурника. Лідія покрутилася навколо. Неподалік тітка Галина говорила з кимось по телефону.

— Так, думаю, все вийшло.

Тільки вона натиснула на кнопку відбою, телефон завібрував у Лідії. Прийшло повідомлення.

— Сподіваюся, я справив на тебе враження, — смайлик з великими благальними очима.

— Справив, — без смайлика.

— Пробач, — смайлик, що простягує дві руки.

— Пробачаю. Люблю, коли ти перепрошуєшся. Це завжди щось грандіозне, — смайлик, що регоче.

— Є ще порох у порохівницях, — смайлик, що підморгує.

— Де ти? — без смайлика.

— Чекаю на тебе. Літо ще не закінчилося. Як на рахунок нової подорожі?

— Що? Куди? — здивований смайлик.

— Куди захочеш, — без смайлика.

Далі прийшло селфі. Саша на фоні Львівського оперного театру.

— Що?! — вигукнула вона. — Що це таке?

— Лідусю, він в Україні. Чекає на тебе, — підморгнула тітка.

— То ви були в спільниках? — Лідія навіть пишалася тіткою. Та вона сама неабияка агентка!

— Та я що, моє діло тут невелике, — сміялася та.

Бринькнув телефон. Нове повідомлення: «Чекаю». За хвилину інше: «Люблю».

— Що ж, а про це поговоримо вдома, — посміхнулася дівчина, поки серце розпирало від щастя.

Вона добре розуміла, що в них будуть свої труднощі. Часом їх розділятимуть відстані, різна робота, різні обов’язки. Але вони впораються.

А зараз час додому. До свого Евересту…

***************************************************************************

Дякую всім, хто дочитав до цих слів. Ваша підтримка надихає!

Плейлист для кращого занурення в атмосферу:

Amedeo Minghi — Edera

Westlife — Soledad

Sleeping At Last —  Saturn

Michael Bolton — A love so beautiful

KAZKA x ALEKSEEV — Поруч

HAEVN —  Promise 

Yanni — One Man’s Dream

Toto Cutugno — Solo noi

Toto Cutugno — Innamorati

ТІК & Ірина Білик - Не цілуй

Jerry Heil - ХВИЛІ (solo version)