11.1

Вони повернулися в Ріміні як пара. Саша поцілував Лідію біля дверей, від чого тітка Галина розчервонілася, як майська ружа. Ніби то вона щойно приїхала з романтичної подорожі.

«Капець мені тепер. Як не випитає все до дрібниць, то спати не зможе»: зітхнула Лідія, розуміючи свою гірку долю. Але то навіть добре. Переказуючи події, ну їхню лайт версію, можна пережити їх знову.

— Лідусю, там дівчата ниньки ввечері прийдуть. Я їм сказала, що в тебе День народження був. То вони хочуть забігти. Ти ж не проти?

— Чого ж би я була проти? Але про мій День народження вже певно вся Італія знає, — засміялася Лідія.

— Ти про що? — тітка дійсно не розуміла, про що йдеться.

— Це ж ви Саші сказали про свято?

— Ні, бігме боже не я. Та й дівчатам тільки от сьогодні сказала.

— Цікаво, як же він взнав?

— Так певно в тих «фесбуках» дзвіночок і виліз.

— Може й так.

Лідія погодилася для «відчіпного». Точно знала, що зняла нагадування. Але пішла перевірити. Відкрила ноут. Ні, таки не придумала. Цікаво, що то за містика. Могла би більше про це думати, якби не забулькав Скайп.

— Хепі бйоздей тую! — по той бік екрану спеціально з жахливим акцентом співала Женька. На голові картонний ковпак. Ну просто жінка-феєрверк!

— Дякую! Без тебе свято не таке й свято.

— Ти хоч трохи повеселилася, чи далі виколупувала в собі чорну діру?

— Взагалі-то повеселилася, — Лідія аж почервоніла від спогадів про останні кілька днів.

— Вивалюй.

Дівчина розказувала про поїздку в Падую, каток, капсульний готель, Венецію, прогулянки каналами. Їхній сніданок на балконі затишного номера. Перед подругою можна було не фільтруватися. Лідія вивалювала все до пікантних подробиць.

— Боже, це ж як в кіно! — вигукнула Женька. — Добре, що ти дала шанс тому Алессандро.

— Знаєш, з Вадимом в мене було якось так все з надривом, з внутрішніми переживаннями.

— А то. Я ніби сама в тих стосунках побувала, поки тебе слухала. «Женька, а чо він не дзвонить?» «Женька, а чо він переніс зустріч. Я що, йому не подобаюся». «А чого він запрошує мене в гори тільки з друзями? Чого ми вдвох не їздимо?», — перекривляла Лідію Женя, закочуючи очі. — Скажи, що хоч зараз все не так.

— От власне, що не так. І від того… якось страшно чи що.

— Та ну тебе, — відмахувалася Женька.

— Знаєш, зараз в мене таке дивне відчуття, що ми з Сашою разом, навіть коли не поряд. Може то звучить надто шмаркляво, але він для мене, як вітер. Я відчуваю його, навіть коли не бачу. Від нього віє спокоєм. Він ніби в мене постійно в голові, але в хорошому значенні.

— Може то і є та нормальна любов. Від якої потім не треба збирати себе по клаптях.

— Може то й вона…

— Нарешті ти відживеш… Розкажи ще раз про каток, — в Женьки знов загорілися очі.

— До речі про каток. Ти не знаєш, хто нашептав Саші про мій День народження? Я не казала. І не тітка.

— Думаєш, я? — Женька мала вигляд людини, яка хоче покрутити пальцем коло скроні.

— Ну не знаю, ти його соцмережі дивилася. Думаю, може ви списувались чи що.

— Здуріла? Я шпигую за людьми інкогніто, — сміялася подруга. — Вже як офіційно мене представиш, то тоді додамся йому в друзі. Нащо людей наперед лякати тим, яка я притрушена!

Лідія й собі засміялася. Боже, як же зараз їй добре! Все, що могло піти, як треба, пішло, як треба.

— То що, сьогодні знов побачення?

— Не знаю. Тітчині подруги мають прийти.

— То посидиш з ними трохи, та й дременеш. Ну, і мені треба відчалювати. Робота кличе, — Женька скрутила сумну міну.

— Нічого, я приїду, і походимо на гульки.

— Ловлю на слові! Цьомки!

Вікно на моніторі засвітилося синім. Лідія верталася до своїх буднів. Розбирала сумку, сортувала речі на прання. Проте в голові муляло питання: звідки Саша знав про її День народження? Часом здавалося, що він читає її думки. Знає, що їй потрібно саме зараз.

«Ай, не шукай в сраці меду. Вічно знайдеш, чим перейматися»: старалася відігнати від себе нав’язливу думку Лідія. Увімкнула телевізор. Показували старий серіал про лейтенанта Коломбо. Як же Лідія обожнювала його в дитинстві! Грубуватий, незграбний, і на перший погляд неосвічений слідчий, майстерно виводив злочинців на чисту воду. Він ніби йшов за хлібними крихтами, розкиданими необачними поганцями.  

Хоч Лідія не розуміла італійську, але впізнала серію. Лейтенант Коломбо здогадався, що його підозрювані знайомі один з одним із одного простого жесту. Чоловік прочинив двері на переднє сидіння жінці, яку ніби то бачив уперше. Абсолютно проста дія, яку проіґнорували всі решта. Підозрюваний знав, що жінку нудить від поїздок на задньому сидінні. Тому за звичкою відчинив передні двері.

— Очевидне просто на поверхні, — сама до себе сказала дівчина. — Хлібні крихти завжди ведуть від наслідку до причини. Тільки треба вміти їх помічати.

Лідія невиправдано довго стояла в душі під прохолодною водою. Сподівалася, що змиє не лише втому, а й нав’язливі думки про Сашу. Треба ввечері спитати в нього прямо.

Щоб вбити трохи часу, зайшла в соцмережі. Скролінг стрічки новин і фоток друзів завжди її заспокоював. Лідія лежала на ліжку і роздивлялася, що в кого сталося нового. Ось одногрупниця вийшла заміж. А сусід із села постить фото з хрестин. А ось і ще один репост…

На диво, серце не кольнуло, коли Лідія побачила поширення від Вадимової сестри. Перейшла за посиланням на сторінку його дружини.

— Ну що ж, показуй, чим ти живеш, Надіє Кожушко. Чи то вже не Кожушко. Вже Артемовська, — не без нотки антипатії сказала Лідія.

Дівчина поринула в коловорот із фото, зібраних у справжнє слайд-шоу. «А Надя таки любить показувати своє життя на загал»: вже без злоби подумала Лідія. Вадимова дружина зробила підбірку їхніх знімків, щось у дусі «як ми жили, доки не познайомилися». Ось вона в колисці. А тут трохи вицвіла від часу світлина Вадима у візку. Лідія її впізнала. Стояла в рамці разом з іншими сімейними фото. Ось Надя у садочку. А тут Вадим на ранку в костюмі вовка. Надиних знімків було значно більше.