Розділ XI Слід із хлібних крихт

M83 – «Wait»

Коли вони вислизнули з роздягальні, Марко сидів за стійкою, хоч його робочий день давно скінчився. Хлопець зі всіх сил старався не виказувати, що добре знає, чим вони займалися за тонкою стіною. З жестів і міміки Лідія зрозуміла, що Саша йому дякує. Марко посміхнувся і схвально зміряв її поглядом. Але від того не було соромно. «В дупу скромність»: зловила себе на думці дівчина. І відразу спохватилася: «Я ж такою не була. Це дорослішання, чи що». Але довше про це міркувати не мала часу. Саша обхопив її за талію і вони вийшли напівтемним коридором до бокового виходу.

Лідія не могла перестати посміхатися. Добре, що на вулиці почало сутеніти. Може люди не думатимуть, що вона під кайфом. Хоча щойно дівчина прийняла добрячу порцію персонального наркотика. Прокручувала в голові кожен Сашин поцілунок і доторк. Думала про впевнені і водночас ніжні рухи. Згадка про його турботу навіть у хвилини пристрасті нагнала на обличчя густий рум’янець.

Вони сіли у таксі. Говорити не хотілося. Та й не було потреби. Нащо заповнювати словами й так ідеальну мить. Лише Саша не випускав її руку зі своєї. І цього було досить. Лідії здавалося, що вона в легкому трансі. Ніби згори дивиться, як вони виходять з авто, реєструються у хостелі. Працівниця робить невеликий рум-тур, показуючи що і як.

Замість того, щоб запам’ятовувати, де вмикається світло і куди складати речі, зирила на Сашу. Він теж глипав на неї. Лідія намагалася вловити значення цього погляду: щось між ніяковінням і ніжністю. Хлопець переклав слова працівниці хостелу. Пані чекала, щоб провести Сашу до його капсули. Тут для жінок і чоловіків міні-номери розташовувалися по різні боки холу. Лідія лиш почула, як жінка сказала «numero venti».

— Що ж таке то «венті»? — сама у себе запитала дівчина.

Полізла тоненькою драбинкою у свою капсулу на другому поверсі. В інший день дівчина була би у захваті від цього хостелу і номера. Проте сьогодні її думки сновигали вулицями Падуї, завмирали в жіночій роздягальні катка від лавини пристрасті. Глипнула на телефон. Знову повідомлення з привітаннями, проте нічого немає від того, від кого хотілося б отримати есемес. Крутила чорну цеглинку в руках, поки вдруге не вчудила таке, на що, здавалося, не здатна…

Саша лежав горілиць у своїй капсулі. Тілом розливалося млосне тепло. За інших обставин можна було б завалитися спати, з приємністю згадуючи цей день. Але його розривало від одночасного почуття вини і радості. Так дивно, як він може відчувати їх в рівній мірі.

Це літо мало бути способом повного перезавантаження, лінивого лежання на пляжі, готування вечерь для родини. У думках не було заводити роман, навіть курортний, який ні до чого не зобов’язує. Він нічого такого не планував. А зараз відчуває на своїй шкірі запах цієї чудової жінки.

— Так нечесно. Треба їй розказати, — буркотів сам до себе.

Саша вже накинув шорти і футболку, щоб вийти зі своєї капсули. Проте рука зупинилася, так і не прочинивши двері.

Хлопець не міг збагнути, що відповідатиме на її можливі запитання. Він не збирався ні до кого прив’язуватися. В його житті були різні жінки, до яких він боявся приростати. Але з Лідією… З нею він почувався, як вдома. Але чи цього достатньо для стосунків? Чи чесно давати їй надію на щось більше, якщо він сам не знає, чи готовий до більшого.

— Але поговорити треба, — вдихнув на повні груди.

Прочинив дверцята капсули. За ними стояла Лідія.

— Як ти… — він не встиг доказати речення.

Вона прошмигнула у його «номер» і притиснула двері, поки ніхто не побачив цієї витівки. Дивилася на нього своїми темними очима, які, здавалося, іскрилися від пристрасті. Ці кілька секунд дали впевнитися — ні, це не скороминущий наплив романтики. Це усвідомлене бажання бути тут і зараз. Цілувати його. Що Лідія й зробила. Він відповів, а тоді крутнув її в обіймах, поклавши на вузькувате ліжко…

«Таки добре, що у мене немає клаустрофобії»: думала дівчина, ніжачись у його обіймах після хвилин пристрасті. Вони тіснилися в маленькій комірці капсульного готелю, скеровуючи на себе благенький вітрячок. Але Лідія ні за що не проміняла би це місце і цю мить на щось інше. Біля Саші її огортало абсолютне відчуття безпеки і спокою.

Їхня близькість стала фінальною віхою у її внутрішніх змінах. Після розриву з Вадимом Лідії здалося, що весь її стрижень кудись зник. Висох чи випарувався. Лишилася сама оболонка, як в шоколадного Миколайчика. Але туди хоч рому долити можна. Для кращого смаку. Рік тому вона зробилася простою обгорткою. Тепер же пустота починала заповнюватися. Але не Вадимом, і навіть не Сашою, а нею самою.

— То звідки ти знала, де мене шукати? — з нетрів думок вивів Сашин голос.

— Забила в перекладач «венті». Дяка богу, що багато італійських слів пишуться, як звучать.

— Дякую, що ти прийшла, — тихо сказав він і поцілував її в голову.

— Дякую за сьогоднішній день. Найкращий подарунок зі всіх, які я отримувала.

— Ти вже дякувала, — засміявся він. — І це не подарунок.

— А що?

— Просто поїздка і використання вигідних зв’язків.

— Страшно навіть уявити, які ти тоді робиш подарунки, — хіхікнула Лідія.

— Думаю, матиму змогу показати.

Від цих слів віяло теплом. Лідія нічого не відповіла. Може вперше за купу років була думками не в майбутньому, а в теперішньому. Пропускала кожну мить крізь себе. 

— Змінимо завтра наш маршрут? — Саша піднявся на лікоть і дивився на неї тепер новим поглядом.

— Знов незаплановані веселощі? — грайливо стукнула його у плече.

— Мої незаплановані поїздки — це вже якась частина плану.

— Це точно? Просвітиш про свої плани? Чи чекати завтрашнього дня?

— Ти ж не відчепишся, правда? — він вдавано насупив брови.

— За традицією, не планую.

— Не буду тягнути кота за хвоста. Поїдемо завтра в Венецію?

— Що?! — голосніше, ніж треба було вигукнула вона, і відразу затулила рота.