10.1

За кілька хвилин прогулянки Лідії було вже несила захоплюватися видатними шедеврами архітектури — вони тут на кожнісінькому кроці. Здається, навіть тицьни пальцем в небо, то там якась картина намалюється.  На секунду позаздрила птахам. Вони можуть змахнути крилами і дивитися на цю всю красу згори. А їм із Сашою доведеться топати ніжками до болю у п’ятках.

— То що? Які побажання? Що хотілося би побачити в першу чергу?

— Мабуть, ботанічний сад.

Лідія глянула на попутника. Він ледь скривився.

— В ботанічному саду дня не вистачить, аби все обійти.

— А ти кудись поспішаєш? — посміхнулася вона.

— Ні, але є місця, яких ніде більше не побачиш.

Дівчина ще раз глипнула на Сашу. Якийсь напружений, що для нього не притаманно. А тоді подумала, що варто довіритися другові. Та й в нього ще є справи в місті. Й так сьогоднішній день складеться набагато краще, ніж вона собі уявляла.

— Добре, веди своїм маршрутом, — Лідія поплескала хлопця по плечу і їй здалося, що його напруга почала зникати. — Тільки я не проти перейняти свій досвід поїздки в Сан-Марино.

— Просвіти, — він підняв брову.

— Не гнатися за кількістю локацій, просто гуляти і заходити в спонтанні місця.

— Відмінний план, Лідіє Литвин, — ну от трохи позерства і дурощів: все на місці!

Вони гуляли розкішними алеями, прикрашеними майстерно виконаними скульптурами. Якби Лідія побачила їх в дитинстві, повірила б, що це заворожені злим чаклуном люди. Чекають, поки їх вивільнять із мармурової пастки. Вони з Сашою переходили над водними каналами через мости з різьбленими металевими щитами. Слухали музику міста, милувалися застиглою в часі архітектурою. Вимішувалися з потоками туристів і місцевих жителів. На короткий час стали частиною цієї «екосистеми».

— А ось сюди заглянути варто, — хлопець кивнув на велику кам’яну споруду. — Я покажу тобі рай. І для цього навіть не треба помирати.

— Інтригує! — засміялася Лідія.

Її попутник вже увімкнув внутрішнього гіда і розповідав про Кафедральний собор та Баптистерій, розміщений всередині.

«Цікаво, він готувався, чи реально стільки всього знає»: подумала дівчина, але не стала уточнювати вголос.

Вони переступили поріг великого архітектурного комплексу. Монументально і урочисто. Білі стіни та висока стеля вдало контрастували з глянцевою підлогою. Химерні завитки ліпнини нагадували Лідії крила ангела. Здавалося, що вона дійсно зараз в його обіймах.

— Не думала, що простота може бути настільки вражаючою, — шепнула вона до Саші.

— Лідіє Литвин, а як ти ставишся до контрастів? — чогось його очі світилися хитрими іскринками.

Вони перейшли у Баптистерій, і в дівчини зарябіло в очах. Оце дійсно контраст! Всі стіни тут вкриті розписами і фресками, що зображають біблійні сюжети. Навіть опуклі бані прикрашені малюнками. Лідії здалося, що вона дивиться в безкінечну картину: скільки б ти не придивлявся, все одно можна знайти нову деталь. І так до безкінечності!

— Я ніби всередині калейдоскопа! — дівчина підняла голову догори і крутилася, поки малюнки складалися в нові химерні узори.

— Тебе можна залишити на пів годинки? Не пропадеш?

— Не повинна.

— Тоді зустрінемося перед входом десь за тридцять-сорок хвилин.

— Домовилися.

Лідія глянула, як Сашина постать швидко зникає в потоках туристів. На секунду накотило відчуття, що їй чогось не вистачає. Але потім вона знов пірнула у світ естетики. Коли надивилася вволю, вийшла на вулицю. Знайшла лавочку. Витягнула смартфон, який вже змучився вібрувати від самого рання в сумці.

З самого досвітку Лідія прийняла привітання з Днем народження від тітки і батьків. Потім телефонувала Женька. Решта дзвінків перекидалися на голосову пошту. Дівчина переслухала побажання, передивилася прислані в месенджері картинки. Вона забрала з соцмереж відмітку про нинішнє свято. Тому написали ті, хто дійсно пам’ятав. Лідія подякувала, кому могла. А потім просто спостерігала за натовпом.

Так дивно. Минулого року саме в цей день її життя розсипалося в друзки. Вона думала, що вже ніколи не святкуватиме Дня народження. Хоч то й зараз вечірки не влаштовує. Але все одно душу гріє дивне відчуття, що все знову буде добре.

Саша з’явився так само несподівано, як і зник. Просто вигулькнув із натовпу. В Лідії на крихітну мить стиснулося серце. «Чого це я?»: сама собі дивувалася.

— Вирішив свої справи? — посміхнулася дівчина.

— Майже, — примружив він очі у відповідь. — А тепер, гайда надолужувати споглядання на прекрасне.

— Куди йдемо?

— А куди ноги заведуть!

— Чудовий план!

Вони бродили відомими площами і маленькими вуличками. Милувалися видатною архітектурою і просто дивилися, як тече вода. Нікуди не поспішали, хоча час від часу Саша позирав на годинник.

— Голодна?

— Може трохи.

— Як щодо гастрономічних експериментів?

— Ну, я в Італії багато чого куштувала вперше. Не думаю, що ти мене сильно здивуєш.

— Сподіваюся, що трохи вдасться, — він знов хитренько примружився.

І таки не збрехав. В одній із вуличних забігайлівок вони їли абсолютно дивні для дівчини варені ковбаски зі спеціями, травами і різними соусами. Серед феєрверку смаків Лідія навіть вловила нотки м’яти. Хто би міг подумати, що вона може бути інгредієнтом до м’ясної страви.

— Може щось солодкого ще взяти? — Лідія глипнула на ятки з печивом і трубочками, викладеними гарненькими гірками.

— Після таких божественно смачних еклерів сьогодні більше жодні солодощі не зможуть мене потішити, — підморгнув він.

«Божественно смачні еклери»: так про мої кулінарні шедеври ще не говорив ніхто»: в душі розквітала дівчина.

— Куди далі? — здається, вулична їжа достатньо зарядила Лідію на нові пригоди.

— Насолоджуватися життям! — Саша взяв її за руку, від чого тілом знов прокотилася приємна хвиля.