Розділ X Улюблена яєчня

Hans Zimmer — Chevaliers De Sangreal

Лідія лежала і дивилася в стелю. Вперше за багато місяців це була не прострація, а приємні думки. Чогось зрадницьки стукало серце, як в дикого зайця, спійманого посеред поля. Дівчина все ще прокручувала в голові події сьогоднішнього дня, від чого млосно смоктало під ложечкою. Сьогодні з Сашою це було щось більше, ніж просто дружба? Чи не було?

«Цікаво, чи то чоловіки так само доводять себе до ручки душевними переживаннями»: подумала Лідія і сіла на ліжку. Треба змивати свій чудо-макіяж і лягати. Тільки ще би сон якось заманити.

Вона підійшла до дзеркала. Глянула на темні патьоки під очима. Її мало би відштовхнути таке видовище. Проте навпаки — було щось бунтарське в тому вигляді. Щось зухвале, сильне. Лідія взяла смартфон і сфотографувала своє відображення у дзеркалі. 

За кілька секунд телефон засвітився, сповіщаючи про нове повідомлення. Дівчина клацнула, аби відкрити вікно.

— На добраніч, Лідіє Литвин. Чи Ворони-месники спати не лягають? — смайлик із примруженим оком.

Замість слів дівчина відправила щойно зроблений знімок. Додала підпис:

— Зло не дрімає і я також. Завжди готова боронити спокій чесних громадян, — смайлик, що регоче.

— Ти знаєш, що ти розкішно красива? — без смайликів.

— Чула дещо, — не своїми пальцями відписала Лідія, поки намагалася вгамувати сальто, яке робили нутрощі, перевертаючись у животі.

— Ти прекрасна, — без смайликів.

Лідія сіла на ліжко: ноги чогось підкосилися. В грудях забило подих. Десь у животі все ще вибивали чечітку леприкони на пару з гоблінами. Такою збудженою і водночас розгубленою вона не почувалася давно.   

— Дякую, — палець догори і гарячкова думка: що ж буде далі?

— Прошу, — без смайликів.

Кілька секунд вікно без змін. Три рухомі крапки, які натякають, що співрозмовник щось пише.

— Сьогодні був прегарний вечір. Дякую за компанію, — усміхнений смайлик.

— Це я тобі дякую, — смайлик, що протягує дві руки.

— Точно. Я ж забув, що ти у нас тепер безстрашна, — смайлик, що гигоче і затуляє рота рукою.

— Один страх лишився, — замислений смайлик.

— Який? — здивований смайлик.

— Що забуду стукнути тебе за твої підколки, — смайлик, що показує язика.

— Матимеш нагоду, — смайлик, що підморгує.

— Коли?

— Складеш мені компанію в одній поїздці?

— Щось інтригуюче. Просвіти, — здивований смайлик.

— Ще всіх деталей сам не знаю. Напишу завтра.

— Ти таки не дозволиш мені хоч раз насолодитися організованими веселощами? — замислений смайлик.

— Не в цьому житті, — усміхнений смайлик.

Кілька секунд три крапки витанцьовують по порожній стрічці. Серце стрибає у такт.

— На добраніч, Лідіє Литвин. Не забувай, що ти прекрасна. — без смайлика. З сердечком наприкінці речення.

Вона ще кілька хвилин перечитувала повідомлення. Знов щось на межі дуркування та флірту. І ще чогось… Нового.

«Чорт. Що це таке між нами відбувається? Так, вночі все здається драматичнішим, ніж насправді. Ще раз гляну на повідомлення зранку. А зараз треба напитися якихось тітчиних заспокійливих, бо то капець якийсь»: Лідія посунула змивати під душем залишки романтики, випила кілька таблеток валеріани і завалилася в ліжко.

Зранку вона перечитала переписку. Таки попахує фліртом. Так дивно. Вона й забула, як приємно отримувати компліменти. Вадим її ними не обсипав. Писав стисло і по ділу. Ох вже той домішок Сашиної італійської крові!

Щоб не придумувати те, чого нема, Лідія вирішила зайнятися ділом. Скинула деякі знімки на флешку і понесла у фотостудію, щоб видрукували. Трохи розхвилювалася: знаючи неспішність італійців, чекати на світлини доведеться до нових віників. Правда, в салоні працювали емігранти. Чи це спрацювало, чи відсутність замовлень, але пообіцяли віддати готові фото завтра.

Вдома дівчина зайняла себе по-іншому: надумала спекти еклери. Рецепт підглянула у пекарні. А ще наслухалася порад від досвідчених працівниць, то ж мала би втнути такий десерт. Щоразу її випічка ставала все кращою. Навіть тітчині подруги запримітили. Десь дуже глибоко в душі закрадалася думка: а може, ну його те викладання. Може влаштуватися на роботу в якусь маленьку пекарню, де готують за сімейними рецептами? Але спершу треба вернутися додому, а там видно буде.

Взагалі, останніми днями Лідія багато думала. Таки відстань і зміна обстановки пішли на користь, щоб подивитися на своє життя під іншим кутом. Вона аналізувала своїх кавалерів, роботу, улюблені заняття і не могла не зізнатися собі, що робить багато чого, до чого не лежить душа. І не робить того, що дійсно хотіла б. Лідія пригадала фільм «Наречена-втікачка», де героїня Джулії Робертс постійно чухала від женихів прямо з-під вінця, сама не розуміючи, чого драпає від чоловіків, яких ніби то й любить.

І лише одне запитання журналіста змусило докопатися до істини. «Яка ваша улюблена яєчня?» — прозвучало так просто, проте угнало героїню в ступор. Вона не знала, бо завжди слідувала за іншими, і ніколи не йшла за власними бажаннями.

Лідія теж задумалася: яка ж у неї улюблена яєчня? І мова йшла зовсім не про страву. Нарешті зізналася сама собі, що любить гарне вино, маленькі компанії, де ведуться прості розмови. Любить співи і вуличні танці. Здається, любить і спонтанні подорожі. Хоч продумані відпочинки їй теж подобаються, проте в тих несподіваних Сашиних вилазках є якийсь особливий шарм. Щось непідробне, яке неможливо запхати в жоден план.

Згадала про Сашу. Мимоволі посміхнулася. Взяла картонну коробку і почала акуратно викладати шарами еклери, припорошені пудрою. Здається, його «улюблена яєчня» — солодощі. Щоразу як не морозиво, то якісь цукерки тріскає. Лідія підготувала ще дещо, щоб віддячити своєму… другові? Тинялася кімнатами, підсвідомо очікуючи його дзвінка, раз у раз заглядаючи на себе в дзеркало. Знов захотілося робити макіяжі і вдягатися в яскравий одяг.