9.1

Вони продовжували йти мовчки. Лідія думала про їхні травми. В кожного своя, більша і менша. Проте жодна не відпустила до кінця.

— То ти розкриєш секрет, що то таке було в морі, чи мені виконати для цього якийсь обрядовий танець? — в його тоні знов звучали бісики, і це було чудово.

— Від танцю не відмовлюся, — засміялася Лідія. — Але давай не шокувати публіку.

Вона кивнула на натовп, який збирався на набережній. Знов бринькали вуличні музиканти. В повітрі носилися запахи моря, диму, кави. Гомін вулиць зливався з шумом води, від чого накочувало відчуття спокою. Вона розуміла, що він не відчепиться. Та й говорити про страх втратити родину геть невесело для такого гарного вечора. Тому й почала сама.

— Денис, мій найстарший брат, навчив мене плавати. І затримувати дихання. Він може легко просидіти навіть чотири хвилини під водою. Так от, коли я підросла, ми з ним змагалися: хто витримає довше.

— І ти хоч раз виграла?

— Еа, — похитала головою Лідія. — Денис ніколи мені не піддається. Навіть у випадках, коли здалося б. Але за це я його люблю.

— То в тебе страх йому програти? — не розумів Саша.

Лідія посміхнулася. То треба знати Дениса, щоб вникнути в його гумор. Він міг на повному серйозі розказати Максиму, що в того на спині росте дерево, а бабині кури вночі перетворюються на жарптиць із казки. Вони розвішували вуха і вірили всім небилицям. Розказував він це так реалістично, що малим і в голову не приходило, що треба сумніватися. «Буде наш Денис депутатом»: казав дід, коли вкотре гонив малишню від курника, аби вже лягали спати. На питання «чого?» відказував: «Ну, бо брехати вже файно навчився»!

— Брат вселив мені в голову думку, що коли я пробуду під водою довше ста двадцяти секунд, то розчинюся в ній.

Саша виразно глянув на супутницю, а тоді засміявся.

— І ти досі в таке віриш?

— Ти просто не знаєш, як він вміє переконувати! — й сама засміялася Лідія. — Я знаю, як це безглуздо звучить. Чесно. Але я ще ніколи не могла пробути під водою довше.

— Знаєш, мені починають подобатися твої брати, — хитренько підморгнув він.

— О, ти точно з ними подружився б. Ви всі однаково перемелені, — тепер сміялася Лідія. — Правда, от такі їхні штучки мене злять.

— Ну що ж… таке можна виправити…

Саша не встиг доказати речення, бо на нього накинувся тайфун з кількох гучних італійок. «Чао, Сандро»: відбилося у вухах. Серед дівчат одна виділялася найбільше — висока, з густим блискучим волоссям, в короткій обтислій сукні. Ефектна. Вона щось торохтіла італійською, приправляючи мову активними жестами.

— Лідіє, познайомся, це моя… подруга Карла. А це Ніколь і К’яра, — Саша представив дівчат англійською.

Вони перекинулися кількома словами. Карла вперто переходила на італійську, коли просікла, що Лідія її не розуміє. Поки Ніколь і К’яра позирали в бік танців під відкритим небом, Карла не зводила очей із Саші, чим злегесенька дратувала Лідію: перебила їм цікаву розмову.

Якось так вийшло, що вони тепер всією компанією підійшли до вуличного концерту. Карла потягнула Сашу танцювати. Лідія задивилася на дівчину. Їй імпонувала впевненість італійок. Було в них щось живе, розкуте, виразна нотка зухвалості, яка не виходила за межі. От би й собі «наростити» таку самооцінку.

Музиканти заграли запальну мелодію. Щось латиноамериканське. Від таких ритмів неможливо встояти: ноги самі починають рухатися в такт. Коли кілька парочок закрутилися на імпровізованому танцмайданчику, Лідія зрозуміла, що мав на увазі Саша під ритуальними танцями. Він рухався, як великий ведмедик. Але це не заважало йому бути до біса милим. Дівчина намагалася згадати, кого їй нагадує Саша. В голові крутився схожий образ.

Боже! Точно! Він же копія Дріса з фільму «Недоторкані»! Викапаний Омар Сі. Ну, тільки шкіра світла і волосся на голові більше. Лідія подивилася цей фільм минулого року, і він щось зрушив всередині неї. Вона полюбила головних героїв, а зараз ксерокопія одного з них вишиває на відстані кількох метрів. І Саша не просто схожий візуально. Може Женька таки правду каже, і він дійсно хороший, без подвійного дна? Чого такі люди не можуть існувати в реальному світі?

Нарешті музиканти заграли повільну пісню. Карла швидко поклала руки на Сашині плечі. «А не забагато на одну дамочку? Ділитися треба!»: проскочило у Лідії в голові. Проте хлопець щось шепнув супутниці і повів її в бік яток з вуличною їжею. Знов купив дівчатам вина, і поки Лідія дописала свою порцію червоного, поглядав у її бік. Коли музиканти втомилися шкварити латиноамериканські ритми, знов заграли повільної. Саша якось невимушено підхопив Лідію за лікоть і почав з нею танцювати.

Дівчина краєм ока позирала на компанію італійок. Холєра ясна, ще якісь розбірки влаштують. Воно їй треба?! Правда, дівчата вже приймали компліменти від інших чоловіків. Тільки Карла поглядала на танцмайданчик. Наприкінці пісні Саша нахилився до вуха Лідії:

— Давай втечемо!

Поки вона переварювала сказане, хлопець взяв її за руку і потягнув в інший бік від натовпу. Вони майже мчали. Втер розвівав волосся і поділ жовтої сукні. Лідії здалося, що вона не просто біжить, а тікає від сусідського пса. Далеко за набережною вдалося спинитися і відхекатися.

— Що це таке було? — дівчина кивнула головою в напрямку музики і гамору.

Саша поморщив носа. На його лобі, наче на рухомій стрічці неоновими літерами було виведене німе послання — не питай. Може то він від серйозних стосунків так п’ятами світив?

— Карла буває надто наполегливою, — Саша посміхнувся, як Джої Трібіані, коли зжер без дозволу шоколадний торт своєї подружки.

Лідія подумала, що не хоче ворушити тарганів у його голові і просто уявно махнула рукою — як то кажуть, най си діє воля божа.

— І ще одне, — вже рівніше дихав він, — не хочу, щоб ти пропустила терапію.

— Що за терапія?

— Зараз покажу. Спочатку треба дійти.