Розділ IX Третій страх

Bryan Adams – Heaven

«Сто десять»: мозок ледве силувався на найпростіші математичні маніпуляції, поки Лідію несла підводна течія. Вона вже не знала, де дно, а де поверхня. Розплющила очі, пробуючи швидко зорієнтуватися в гущі води. Не встигла роздивитися, як її щось потягнуло вбік. От тепер запанікувала. Невже зачепилася за якийсь човен? Чорт! Кисню не вистачить, щоб вибратися на поверхню. Ну нічого, зате досягне, чого хотіла.  

Лідія пробувала бити руками — може таки вдасться відчепитися. Здається за секунду її голова вже виринула на поверхню. Жадно хапнула повітря. Не розрахувала: накотилася хвиля і вона сьорбнула води. Відкашлювалася, поки її й далі щось волочило. Нарешті вдалося трохи відновити сили. Лідія вивернулася — за топ купальника її тягнула чиясь здоровецька рука. Голови не роздивилася. Рятувальник чи що? Але ж їх нема на цьому пляжі.

Ті кілька секунд здалися годинами. В голові проносилися думки, тіло намагалося відновити рівень кисню в крові, а мозок пробував не збожеволіти. Вже коли ноги діставали до піщаного дна, вона змогла розгледіти свого «рятівника». Ну хто би сумнівався! Знову він! На пляжі дзявкотів Карузо.

Спочатку на Лідію полилися потоки італійських слів. Розмахування руками зі складеними пальцями, хапання за голову. А ти дивися, як закипіла та частина італійських генів! Так, ще трохи чужоземної лайки. Бо що ж інакше міг кричати Саша? Лідія досі відкашлювалася і віддихувалася.

— Якого чорта ти надумала?! — о, якщо українською заговорив, то трохи попустило.

— Я… нічого… що, — в горлі аж пекло, певне від морської води. То тобі не сільська річка.

— Як ти могла? Що б твоя тітка робила? Ти про неї подумала? Нічого не вартує такого рішення! Як ти не розумієш, — вже на тон нижче вичитував її Саша.

За картиною з цікавістю спостерігали місцеві. Лідії здалося, що люди не просто дивилися на сварку, а ще й підходили ближче. Якби поблизу стояла ятка з поп-корном, то точно взяли би собі по відерцю, аби веселіше було зирити. Правда, на обличчях читалася нотка розчарування: шкода, що не італійською лаються. Не зрозуміло нічого. Але судячи з того, що верещить парочка, певно діла любовні. То, мабуть, той світловолосий красунчик з очима кольору неба приревнував свою мадам до іншого.  

— Тобі бляха пороблено, чи що? — нарешті до Лідії вернувся голос. — Що ти за сцену організував? Налякав мене до всирачки. Мало не втопилася!

— Ам… я…, мені здалося, ти й хочеш…, — тепер вже мимрив Саша.

— Якої дідькової мами я мала би топитися? — Лідія загнала свого «рятівника» в ступор.

— Ну… ну… я не знаю…, — емоції на обличчі Саші крутилися калейдоскопом від люті, страху, усвідомлення ситуації і розгубленості. — Я не знаю. Ми з Карузо гуляли. Тебе здалік побачили. Поки я підійшов, думав, випливеш. А тебе нема і нема. Ну, от я і того…

Дівчина помітила, що недалеко від її сумки валяється біла футболка. А ще побачила, що його торсом досі стікають крапельки води. «Так, стоп. Очі відвела»: прочитала мораль сама собі, а потім знов переключилася на Сашу.

— Не думав, що то нещасний випадок? Зразу мене в самогубці записав!

— Ти просто йшла з таким виглядом…

— Ну, з яким?

— З виглядом людини, якій нема чого втрачати…

Дійсно. Отут Саша був правий. Їй втрачати нема чого — вона вже все втратила. Лідія так-сяк витерлася рушником, накинула сукню. Погладила Карузо, який все ще лащився коло ноги.

— То що це таке було? — вже нормальним голосом спитав Саша.

— Долала свій другий страх, — посміхнулася вона.

— І що за страх? А який перший? — Він теж накинув на себе футболку і йшов за нею слідом.

— Як пообіцяєш мене не втопити з переляку, то колись розкажу, — ще трохи сердилася вона.

— Обіцяю тебе не топити і загладити свою провину!

Вона обернулася. Інтригуюче. Примружила очі.

— Лідіє Литвин. Я готовий відшкодувати моральні збитки, — він знов включив легенького позера з крихтою придуркуватості. — З мене джелато — найбільш «перепрошувальне» морозиво в світі.

— Добре! — їй імпонувала ця гра. Було в ній щось тепле, зрозуміле тільки їм двом.

— Тоді о восьмій. Раджу взути зручне взуття.

— Ага! — вже віддалялася вона.

— Лілу Далас! — окликнув Саша.

— Що? — Лідія обернулася.

— Гарна зачіска. Тільки кольору не висачає! — він підморгнув і повів Карузо в протилежний бік.

Лідія скривила гримасу і показала язика, доки він ще дивився на неї через плече. Почула його сміх. Сама похитала головою: «Топитися я, бачите, надумала. Боже, яке ж воно перемелене!» Але чогось всю дорогу тільки посміхалася сама до себе.

Вдома Лідія змила з себе солону морську воду. Щоб не грузитися думками, зайнялася роботою. Прибирала у всіх кімнатах. Спекла хлібні палички з різними спеціями. Зробила ароматної олії, якою їх пригощав дядько Лучо. Дівчата зацінять таке частування.

«Я не покохав тебе достатньо…»: виринало в голові, як тільки вона припиняла робити щось руками хоч на кілька хвилин.

Лідія знайшла спосіб заглушити Вадимові слова по-іншому. Сіла переглядати сотні фотографій, які скинула на ноутбук. В мережу викладала лише найяскравіші, і то небагато, щоб не перенасичувати сторінку. Сортувала знімки у кілька альбомів. В один кидала фото міст, старовинної архітектури. В інший пішли світлини моря, вуличних тварин, птахів. В окремий відправила хмари і блискавки. Лишилися фото, які не планувала складати в якусь папку. Проте вона сама напросилася, і назва їй накльовувалася відповідна — «Саша». Бо на всіх світлинах був він.

Лідія думала, що з ними робити. Може видалити? Але потім стала придивлятися, вивчати дрібні деталі. Ось він пригинає гілку оливи, грається з Карузо. Тут його руки на кермі. Вона ловила в кадр зефірні хмари, але вдалося сфотографувати кусок керма, панелі, вікна і Сашині кисті. На перший погляд здавалося, що світлина невдала. Але як подивитися на неї довше, складалося враження, що ідеальна — саме така, як треба. Лідія знайшла ще кілька цікавих фото з Сашиним силуетом на пляжі, між деревами, серед мурів Сан-Марино. Ні, гріх би був видаляти. Тоді в неї виникла одна ідея. Але то не сьогодні, завтра.