8.1

Jerry Heil - ХВИЛІ (solo version)

Наступні місяці її режим дня складався, як у солдат: сніданок, робота в центрі вивчення англійської для дітей, обід із Женькою, дорога додому, вечеря. Ні, не сон. Думки про Вадима. Згадування чи не кожного дня, чи не кожного діалогу. Обдумування, що пішло не так і як це виправити.

Лідія жила по інерції майже три місяці. В середині осені її почало «плавити», а остаточно накрило взимку. Тримало на поверхні приватне репетиторство для улюблених учнів і батьки, які заглядали на неї, як на розбиту склянку. Майже не їздили в село, щоб не лишати дитину саму. Потім навіть записали її до психолога. Але ті візити були як мертвому припарка. Весною мама не витримала, і вони подали документи на туристичну візу. Нова країна і свіжі враження мали би піти на користь.

Італія помагала не сильно. Але сьогодні все мало змінитися. Нині Лідія отримала чарівного підсрачника, якого не вистачило рік тому. Якби не її гордість, видзвонювала б Вадима кожного дня. Але якась внутрішня жіноча сила взяла гору над емоціями. Терпіла, хоч і згорала зсередини.

Лідія просиділа до самої ночі, поки не перелопатила всі фото, викладені з Вадимом у мережі. Їх було не так багато. Хлопець не любив публічності. Навіть коли вони ще зустрічалися, їхніх знімків як пари в мережу не викладали. Лише з компаніями друзів на відпочинку.

На ранок голова гуділа, наче з перепою. Написала до Женьки. Та також була вражена. Знов дивилася на подругу одним із тих своїх педагогічно-оцінюючих поглядів, коли пильнують дитину, аби нічого не втнула.

— Ти як? — Женька нині не жартувала.

— Жива, — посміхнулася Лідія. — Розбита, потрощена, принижена, відторгнута. А так загалом норм.

— Ти давай, без колупання в собі. Відпускай його, Лілу. А краще відкинь. Жбурни так далеко, щоб і не згадувати зовсім.   

— Чесно, так і хочеться. — Лідія замислилася. Вони з добру хвилину просто дивилися одна на одну в екран. — Але, як думаєш, коли вони познайомилися? Коли встигли зблизитися?

— Думаєш, Вадим почав з нею зустрічатися, коли ви ще були разом?

— Ні, він не міг… Точно не Вадим.

Цілий день Лідія думала над питанням подруги. І оте «а що, коли?» мучило не гірше за прорізування зуба мудрості перед важливою подією. Поки вдень ще трохи тримала себе в руках, то ввечері не стрималася. Знов полізла в інтернет вивчати інформацію про Вадимову пасію, сподіваючись копнути трохи глибше.

— Ну що ж, подивимося на тебе, Надіє Кожушко, — зітхнула Лідія, занурившись у чужий контент.

А вивчати тут було що. На противагу Вадиму, Надя любила показувати своє особисте життя. Купа фото, починаючи з дитячого садка, дописи, відео. Лідія дізналася, що Вадимова дружина учасниця «Пласту», любить активний відпочинок, працює репортеркою в районній газеті. Навіть знайшла кілька її статей. Так, нічого викривального. В основному новини, якісь анонси. Але всі з чогось починають. Може вона майбутній ініціатор п’ятої колони…

Лідія хотіла сердитися на Надю. Та злості чогось не було, лише доїдало відчуття спустошення. Здається, дівчина починала розуміти, що означає вираз «намотувати кишки на кулак». З кожним новим постом, з кожним знімком наче щипцями виривала по кусочку свої внутрішні органи. Але спинитися не могла: ще один допис, ще один репост. Може Лідія дарма побачила цю публікацію на Надиній сторінці. Але сама заварила ту кашу. Тепер треба поїдати наслідки.

Клацнула на заголовку «Його руками керує Бог: як працює лікар Олексій Сіренков». Трохи пафосно, але нехай. Для провінційної преси згодиться. Лідія прокрутила сторінку вниз. Відразу впізнала доктора, який оперував Вадима. Високий, зі спокійним голосом і завжди втомленим виглядом. Він дійсно творив медичні дива, тут ні дати ні взяти. Перша історія була про жінку, якій оперували коліно. Все б нічого, тільки інші лікарі від неї відмовилися через цукровий діабет. А Олексій Павлович взявся за складний випадок і поставив жінку на ноги.

Потім було ще кілька схожих історій. А от від фінальної в голову Лідії вдарила певно вся кров, що текла у жилах. Там йшлося про Вадима. Від тексту також віяв душок пафосу, притаманного маленьким газетам. Рядки вихилялися перед очима, серце колотило барабанний дріб. У статті писали, мабуть, про найскладніший випадок у практиці Олексія Сіренкова. Його пацієнт отримав складну травму хребта і не менш важкий перелам ноги. Шанси на повернення до активного життя були мізерними. Проте завдяки професіоналізму лікаря та характеру пацієнта вони показали інвалідності «жирний середній палець»: саме так переклала Лідія клішовані фрази, без яких не могли жити містечкові видання.

Проте Вадим зіткнувся не лише з фізичним болем. Під час лікування він пережив розрив стосунків: його покинула дівчина, коли дізналася про складні травми і шанси стати заручником інвалідного візка. Але молодий чоловік із цим мужньо впорався, бо під час реабілітації спалахнула іскра кохання до майбутньої дружини. Справжня любов перемогла і бла-бла-бла.

Лідія сатаніла! Вона кілька разів перечитала той кусок. «Я його не кидала! Не я̀ його кинула!!!»: хотіла кричати так голосно, аби дійшло до цього недожурналіста, який написав відверту брехню. У неї дрібно трусилися руки. Дух забивало. В грудях тиснуло. Навіть стало трохи страшно. Шкода, що тітки немає вдома. Лідія спустилася на кухню, знайшла пляшку з корвалолом і налила собі добру ложку крапель. За годину трохи попустило.

Вона думала, а якщо їхні спільні друзі прочитали цей пост? Що вони подумають про неї? Невже повірять, що Лідія настільки поверхова, і Вадим не був часиною її життя? Коли жалість до себе змінилася на гнів, хотілося піти і написати найзліший коментар під статтею, ще й залишити скаргу на сайті газети. Але що це помогло б? А тоді зробила те, чого ніколи від себе не чекала — набрала номер Вадима.

Не думала про те, що йому скаже. Не складала сценаріїв у голові. Кілька гудків — і в слухавці його таке колись рідне «алло» магнетичним голосом, від якого стискалося нутро.