Розділ VIII Новини з дому

ТІК & Ірина Білик - Не цілуй

Після тої неймовірної поїздки Лідія не бачила Сашу два дні. Він лише писав їй дружні повідомлення і лайкав фото з Сан-Марино. Дівчина востаннє відпрацювала у пекарні. Дорогою додому купила спеціальний рис для різото, про який розказував сеньйор Віктор. Ще би навчитися доводити його до того особливого стану «аль денте», коли середина зернятка лишається трошечки твердуватою. Нічого, як не звариш, то в тітки Галини харч не пропаде. Як тільки повернеться з України, то хата знов перетвориться на галасливий курник. Гості зметуть, як сказала би бабця, «мох і болото».

До кінця тижня Лідія згорала від нетерплячки. Які ж новини привезе тітка з дому? Хоч то є телефони і соцмережі, але хіба вони переплюнуть сільські плітки. Женька знов була в захваті від фоток з Сан-Марино. А від розповідей про її пригоди аж пищала.

— Боже, Лілу! То ж як в кіно! Ну ти, бігме боже, везуча.

— З одного боку так. Добре, що Саша був поряд, — Лідія зі всіх сил старалася не видавати, що мало не піддалася на порив, щоб не під’юджувати Женьку ще більше.

— Лілу, це доля, — констатувала подруга.

— Та ну, це просто літо, яке скоро закінчиться. Я вернуся додому ліпити своє життя по-новому.

— Ой, нехай навіть одне літо. Але його можна пам’ятати до пенсії.

— Я ще таке можу організувати, — сміялася Лідія. — Як влізу кудись, аби ще потім розгребтися!

— Ну, але ж ти трохи до нього придивилася. З сім’єю познайомилася, — не відставала Женя.

— Не знаю. Якийсь він… якийсь…

— Ну, який?

— Занадто хороший, щоб бути реальним, — нарешті сказала це вголос.

— Та ну, ото твоя відмазка? — пхикнула Женька.

— Ну от сама подумай, таких ідеальних не буває. З ним точно щось не так!

— Ну, може щось не так. Але, знаєш, кожен з нас має свою вавку в голові… А на рахунок хороших, то такі люди є.

— Та ну, поділися контактами, — засміялася Лідія.

— Можеш просто подивитися в дзеркало, — підморгнула Женька. — Лілу, я знаю тебе. Ти ніколи не кажеш про людей погане, навіть про відвертих какульок. Ти прийняла мене, зашугану провінціалку, під своє тепле крило. Допомагаєш, кому можеш, визнаєш свої промахи. А ще в тебе купа талантів, якими ти ні на грам не хизуєшся. А мала б.

— Твоя думка необ’єктивна, — переводила стрілки Лідія, хоч в самої виступили сльози від таких слів. Вона знала, що Женька її любить. Але отак відверто подруга її ще не хвалила.

— Короче, я відстану від тебе тоді, як поділишся якимись масненькими пригодами. А то я тут скнію, світу божого за роботою не бачу. Про якісь здибанки й мови нема. То хоч про чужі послухаю.

— Ну добре. Як тільки вскочу в гречку, то подзвоню.

— Добре, буде лямур а ля труа в прямому ефірі, — заразний Женьчин сміх змушував і собі посміхнутися.

Лідія ходила в піднесеному настрої цілий день. А тоді поїхала на вокзал зустрічати тітку. Вони говорили дорогою додому, розпаковуючи торби і готуючи вечерю. Тітка розказувала про дітей і онуків. Про сусідів, Лідиних однокласників з початкової школи. Дівчина повипитувала про всіх, але не могла поцікавитися єдиним, про кого дійсно хотіла знати.

Тітка розуміла, про що мовчить небога. Сама збиралася з думками. Непросто було везти таку новину ще й повідомити її. Але Лідія сама колись дізнається, то краще вже почути від когось свого, ніж від чужого.

— Лідусю, — тітка Галина поглянула винуватими очима. — Вадим женився…

Дівчина завмерла. Почувалася так, ніби її щойно гепнули мішком по голові, і від удару в черепку лунає гул. Лідія знала, що в неї настане так зване «заціпеніння». Вона ще трохи переварюватиме новину, деякий час поводитиметься, як зазвичай. А накриє її по-повному десь за кілька днів. Так було й тоді, майже рік тому, коли Вадим розірвав їхні стосунки. Невже він не вірив у неї? Думав, що вона не впорається, не витримає?

Так по-тихому женився. Женька навіть не в курсі. Вона сказала б, якби знала. Галина скоса поглядала на небогу. Знов буде себе гризти. А вони ж сподівалися, що Лідія нарешті відпустила ту трикляту любов.

Дівчина піднялася на гору. З годину просто дивилася в стіну. А тоді ввімкнула ноутбук. Що ж, кілька днів не лазила в нетрях чужих соціальних мереж. Треба надолужувати. На Вадимовій сторінці було порожньо. У Насті те ж саме. Але от наймолодша сестра Ярослава виклала привітання молодій парі, відмітивши наречених. Лідія завжди дивувалася, нащо вітати людей в інтернеті, з якими живеш в одній хаті? Але то таке. Клацнула не незнайоме ім’я. А от і сторінка нареченої. Тепер уже його дружини.

Перед очима Лідії розпливалися фото. Вона не могла сконцентрувати уваги, щоб роздивитися молодят. Відклала ноут. Потерла очі руками, покліпала. Плакати не могла. Глянула знов. Поряд із Вадимом стояла світловолоса дівчина в пишній сукні. Ледь дотягалася йому до плеча. Значить — низенька.

— І що вони в тих маленьких щупленьких знаходять, — буркнула сама до себе.

Відсунула ноутбук. Лягла на ліжко і просто дивилася в стелю.

Він одружився.

Все, він одружився.

Для Лідії між словами «жонатий» і «мертвий» автоматично стояв жирний знак дорівнює. Сьогодні вона мала б остаточно погасити іскру сподівання на відродження їхніх стосунків. Сьогодні треба було б назавжди відпустити Вадима.

Її баба Марія мала старий глиняний глечик з грубими стінками. Казала, що дістався від її мами. Ніхто не міг пояснити, чого в ньому молоко лишалося свіжим, коли в слоїках давно скисало. Баба дорожила глечиком. А одного дня вони з Максимом кинули його на підлогу. Стінки покрилися глибокими тріщинками, хоч глек і не побився. Але відтоді ніхто не вірив у його міцність.

Після розриву з Вадимом Лілія уявляла себе на місці цієї старої посудини. Не ціла і не до кінця розбита. А от сьогодні останні рештки глини, які тримали її вкупі, розлетілися. Вона розтрощена в друзки. Лідія лежала і дивилася в стелю. Згадувала, як майже рік тому її життя розвернулося так круто, що тепер і не вернешся на колишній шлях.