7.1

Вони поверталися в Ріміні автобусом. Саша все ще розказував цікаві факти про місто-державу. Видно було, що йому дійсно подобається туризм. Може тому тих кілька десятків хвилин злетіли для дівчини непомітно: вона розвісила вуха і слухала про історичні події, як дитина про мультики. З автовокзалу доїхали також як у трансі. Навіть не зрозуміли, чи був той таксист. Вони стояли посеред знайомої вулиці. Все не могли наговоритися. На дворі смеркло. Помалу насувалася тиха літня ніч. З різних сторін долинала музика: десь вечірка, десь вуличний концерт.

— Про що замислилася? — Саша розумів, що його попутниця думками геть не тут.

— Та ні про що, — Лідія справді думала, як би було добре зараз зависнути з подружками в караоке або поїхати на шашлики. — Хіба про те, що цей день мав би закінчитися калорійною і трохи шкідливою вечерею.

— Хочеш, підемо кудись на піцу, — запропонував він.

— Ні, хочеться чогось домашнього.

Лідія скривилася: згадала, що з продуктів в хаті тільки селера не першої свіжості, яка скоро вийде з чату, ковбаса і кілька консервів. Ну, ще морозиво. Ото певно й буде її нинішній харч. Сама винна — треба було трохи закупитися.

— То ще простіший варіант. Пішли!

Саша крутнув її на місці, розвернувши в іншу сторону. Лідія не мала сил сперечатися. І певно то намарно. Сьогодні й так напівфантастичний день, то чого б його не зробити таким повністю.

Багато науковців сходяться на думці, що наш світ — своєрідна матриця, чиясь віртуальна гра. Якщо теорія правдива, вона багато чого б пояснила. Наприклад, те, що Лідія могла зустріти одного й того самого незнайомця в місті декілька разів. Або коли її думки буквально матеріалізувалися: от вона подумала лише про тусовку з подругами, як вже котрась дзвонить з запрошенням на гульки. Лідія часом уявляла, що світом править якась істота з гумором. Інакше чого б вона підкидала дівчині абсолютно неможливі ситуації.

І нині майже не здивувалася, коли на порозі Сашиного дому зустріла її — худорляву пані з розбурханими кучерями в костюмі кольору кави з молоком. Вільні штани та блуза додавали елегантності жінці, яка керувала аматорським хором.

— І не кажіть мені, що світ не круглий і тісний! — засміялася пані. — Давно не бачила нашого соловейка. Вікторе, в нас гості!

Лідія не встигла оговтатися від легкого шоку, як її вже вітав літній чоловік. Трохи нижчий за Сашу і мало на нього схожий. Якби його описував якийсь класик, то обов’язково сказав би, що тінь колишньої краси все ще обрамляла обличчя незнайомця.

— Сандро, нарешті ти познайомив нас зі своєю подругою, про яку стільки розказував, — літній пан обціловував Лідію зі всією італійською гостинністю.

— Як ваша поїздка? Не розчарував Сан-Марино? — і далі засипала питаннями господиня, не даючи часу, щоб оговтатися.

Дівчина глипнула на Сашу. Той намагався приховати зніяковіння.

— Ба? Може ми зайдемо для початку? — звична широка либа змінилася на посмішку школяра, якого застали за списуванням.

За дверима бушував Карузо: скавчав і дряпав двері. Лідія думала, що він вистрибне зі своєї шкіри. Бідолаха не знав, до кого спершу лащитися і кого облизувати. За кілька хвилин дівчина вже сиділа з келихом вина поряд з господинею дому. Лідія підглядала з вітальні, як Саша з дідом куховарять. На плиті щось інтенсивно помішував сеньйор Віктор. Саша готував салат. Він працював ножем настільки впевнено, майже на автоматі, що Лідія зрозуміла — над ним справді не сюсюкали, а привчали до самостійності.

За кілька хвилин розмови з господинею Лідія дізналася, що її назвали старовинним українським ім’ям — Мальва. А чоловіка свого, італійця Віто, зустріла в Києві, коли поїхала з подругою на травневі вихідні в столицю. З раптової іскри спалахнув вогонь. Тільки не такий, що розгорається за секунду і спопеляє все, навіть самі почуття. Ні, полум’я пломеніло в міру сильно, щоб палати довго. Донині сімейна ватра горить, зігріваючи довкола себе близьких.

Лідія сама незчулася, як вже гортала товстезний сімейний фотоальбом. На коричневій, трохи потертій палітурці, золотисті літери виводили «La famiglia Romano». З перших сторінок здалося, що світлинам років сто. З чорно-білих знімків дивилися красиві жінки в довгих сукнях і чоловіки з гордо піднятими головами. За кілька сторінок змінилася мода, фото стали кольоровими. На одному дівчина зупинила погляд.

«Ален Делон в молодості, тільки очі карі»: мало не ляпнула вона.

— Так, Віто був таким красивим, що буквально дух перехоплювало, — ніби зрозуміла Мальва Лідію без слів.

— Так, дуже красивим, — пробелькотіла та.

Далі краєвиди на знімках здалися до болю знайомими. Ще б пак, рідна Україна. Лідію знов штрикнув укол ностальгії. А от і Мальва в молодості. Теж красива. Але увагу привертала навіть не врода, а впевненість, воля в погляді. Не дивно, що ці двоє знайшли один одного. Може таки правду кажуть, що деякі союзи укладаються на небесах. «Цікаво, чи ми з Вадимом мали б такий самий вигляд»: промайнуло в голові.

Ще дві сторінки студентських знімків, фото з якихось походів, експедицій. Саме так, як уявляла собі дівчина — труднощі, приправлені романтикою і подолані молодістю.

— За три роки ми бачилися разів зо п’ять. Тільки листувалися. Вчилися в різних містах. А Віктор мусив доводити працівникам КГБ, що він не капіталістичний шпигун, — посміхнулася Мальва.

Лідія слухала розповіді про їхнє життя. Дійсно, історія просто неймовірна. Хоч кіно знімай. Заради Мальви Віто змінив ім’я на Віктор. З традиційного для Італії Романо став Романівим. Що ж, певно ця жінка варта таких жертв.

Може то була провина другого келиха вина, але Лідія повністю розслабилася. Зараз вона почувалася не просто вдома, а вдома-вдома. На дівчину накотило легке відчуття дежавю. Ніби вона вже відчувала цей абсолютний спокій. Раз за разом перекидала сторінки альбому. А ось і дещо цікаве: молодша копія сеньйора Віктора. Лідія глипнула на Мальву. Той сум в очах не викоренить навіть тонна часу.