Розділ VII Innamorati, innamorati

Toto Cutugno — Innamorati

За кілька останніх днів Лідії здалося, що вона майже оговталася. Проте все тече, все змінюється. Наприкінці тижня повернеться тітка Галина, а з нею і Надя. Робота в пекарні відпаде. Лишиться лише хор. Але навряд чи дівчина буде ходити туди сама: Ксенія їде зі своєю синьйорою в гості до її родичів аж на Сицилію. Треба придумати, чим заповнити вільний час, який з’явиться. Лідія вирішила, що буде більше ходити на пляж, фотографувати. Але того все одно мало. Таки правду каже Женя — треба витискати з Італії максимум. Коли ще з’явиться нагода провести такі безтурботні канікули.

Потрібно спланувати подорож. Тітка Галина тепер точно з нею нікуди не поїде. Що ж, ну привіт, самостійність. Треба відправитися кудись соло. Знання англійської буде в поміч. В туристичних місцях не пропаде. Хоч рішення виникло спонтанно, проте Лідія підійшла до етапу планування поїздки виважено. Сіла на ноут, звужуючи список найкращих локацій, які варто відвідати кожному гостю Італії. Щось там Саша казав про Сан-Марино. А що? Принаймні близько. Дівчина стала читати статті, які підсунув Гугл.

Після перших кількох сторінок знов стало соромно. За своє невігластво. Звідки їй було знати, що Сан-Марино — це окрема республіка, тобто країна всередині країни. А вона ж думала, що в Італії лише Ватикан може похвалитися таким привілеєм. Почала відкривати фото з видатними місцями. А вони там просто на кожному кроці. Спробуй подивися це все за один день! «Все, їду»: сказала сама до себе і почала збиратися. Замовила квиток на автобус онлайн. На сайті було вказано, шо транспорт курсує систематично до пізнього вечора, а дорога займе менше години.

Лідія довго вагалася, чи зачіпати Сашу додатковими питаннями, але, як то кажуть, обізнаний — значить озброєний. Написала тепер майже другові.

— Привіт. Що можна подивитися у Сан-Марино? Є якісь підказки для туриста-початківця?

Саша відповів за хвилину. «Йому що, нічим зайнятися»: подумала Лідія. Почав скидати фото найпопулярніших архітектурних пам’яток, музеїв, пропонував маршрути. А тоді не витримав і подзвонив.

— Привіт, — аж надто збуджений голос розбурхав Лідію ще більше.

— Привіт.

— З ким зібралася подорожувати?

— Ні з ким.

— Скласти тобі компанію?

На мить Лідія стрепенулася: неочікувана пропозиція. Їй подобалося Сашине товариство. З ним було весело, але стало совісно постійно йому нав’язуватися. Та й за все життя вона ніколи нікуди не ходила сама. Навіть у кіно! Десь прочитала, що треба робити побачення з собою. Ото буде воно.

— Ні, дякую. На той раз я без компанії.

— Ну, як знаєш. Але я буду твоїм віртуальним гідом.

— Це як?

— Коли приїдеш, подзвони. Я тобі буду підказувати, куди йти і на що дивитися.

Така пропозиція сподобалася навіть більше. З одного боку вона доросла і самостійна, а з іншого — їй підстелять сіна під дупу. До кінця дня дівчина вичитувала статті і дивилася відео таких самих туристів. А з самого ранку викликала таксі і поїхала на автовокзал.

Забитий автобус такими самими зіваками поважно попрямував до маленької держави, яка гордо тримала свій статус кілька останніх сотень років. Лідія вийшла на вулицю. Сонце пригрівало, але ще не пекло з тою силою, на яку воно здатне в літню пору. Дівчина ще вчора надивилася на місто. Їй здавалося, що вона не приїхала сюди вперше, а вернулася на добре знайомі локації після довгої розлуки. Поки туристи збиралися в купки до своїх гідів, Лідія роззирнулася. Подумала, що не буде стрибати вище голови, аби побачити все за день. Тоді вийде не подорож, а гонка. Вона захотіла погуляти неспішно. Насолодитися краєвидами. Відчути себе частинкою міста хоч на деякий час.

Лідія рушила завитками вузьких вулиць догори. Як тільки ступила на кам’яну бруківку, уявила себе середньовічною жителькою. Тут буквально кожен камінчик дихав історією. Стіни деяких будівель з грубої кладки плавно переходили в ніжно рожеві будинки. Вулиці звивалися, перепліталися між собою, а тоді знов розбігалися старовинним містом. Час від часу Лідія приставала до якоїсь групи туристів і підслухувала історії про видатні будівлі, церкви чи музеї.

Вона вирішила не ходити всередину визначних пам’яток. Ні, не тому, що шкода було грошей. Сьогодні хотілося дивитися на пейзажі. Лідія вирішила піднятися на саму скелю з оглядовим майданчиком, а тоді спуститися на фунікулері до Борго-Манджоре. А там вже на автобус — і додому. Якщо спочатку дівчині було трохи ніяково йти самій, то з часом дискомфорт зник повністю. Їй подобалася своя соло-подорож. Вона додавала такої легкості і свободи.

Час від часу Лідія робила знімки на свій цифровий фотоапарат. Випила кави з ароматною булочкою. Десь внизу шипіли машини. Згори співали пташки. Вона зайшла в галерею, перебрала свіжі фото. На кількох побачила одних і тих самих чоловіків. Зіпсували їй кадри. Але що зробиш, вона ж вулицю не орендувала. Трохи відпочила, а тоді пішла підкорювати нові вершини. Фігурально і буквально. Вже ступила кілька кроків, як в сумці задзижчав телефон. Хто б сумнівався — Алессандро Романів.

— Привіт, Лідіє Литвин.

— Чао, Сандро, — грайливо відповіла вона: настрій якраз той, що треба.

— І коли ти потішиш своєю присутністю славне місто-республіку Сан-Марино?

— Та вже тішу, — посміхнулася вона.

— Як? Невже я даремно готувався стати твоїм віртуальним помічником! Що ти бачиш перед собою? Буду тобі розказувати.

— Ну, бачу будинки, і з іншого боку будинки, вузьку вулицю. Та й поки що все.

— А якою дорогою ти йдеш? Яка вулиця?

— А хто його знає, — сама не вірила в свої слова Лідія. — Йду, та й по всьому. Мені головне дістатися на оглядовий майданчик. А вниз — то вже буде простіше.

— Не хочеш дорогою вгору зайти в музей тортур?

— В який музей? — аж підстрибнула дівчина.

— Ну, в музей, де різні види середньовічної зброї…

— Ні, дякую, — вона навіть не дала йому доказати речення.