6.1

Ксенії вдавалося вирватися на посиденьки найчастіше саме у вихідний. Вона доглядала стару синьйору, робота була з проживанням. Спершу спесива італійська пані гонила Сені (як вона її називала), як сраним віником. Змушувала переробляти завдання по тисячу разів: то ліжко не так застелене, то кава не тої температури, то зачесали її не по-модньому. Але Ксенія вловила, що за тою дитячою вередливістю ховається відчайдушне бажання отримати трошечки більше уваги. Жінка виконувала настанови спокійно, поправляла, що казали, без суперечок.

Ксенія сама не помітила, коли синьйора перестала бурчати і кривитися. Спочатку прив’язалася до відповідальної працівниці. А потім, здається, полюбила. Правда, своєю впертою, трохи егоїстичною любов’ю з ноткою крижинки. Найгіршим було те, що пані боялася відпускати Ксенію кудись саму: глибоко в душі боялася, що та не вернеться. Дякуючи тому, що синьйора лягала спати рано, жінка могла чкурнути до дівчат на вечірні посиденьки. А от в неділю, коли велика шумна родина збиралася в гості до мами італійського сімейства, Ксенія мала єдиний офіційний вихідний. В той день приходила до Галини, йшла на базар, до церкви. Часом навіть на пляж.

Лідія зварила їм каву. Вона не знала, з чого починати розмову з тихою, трохи замкнутою гостею. Здається, Ксенія належала до тих інтровертів, яким затишно в шумних компаніях, але вони поводяться там як спостерігачі. Лідія обережно питала про роботу. Жінка відповідала стандартними фразами, а тоді поглянула ледь сполоханим поглядом і спитала:

— Складеш мені сьогодні кампанію?

— Ммм… так, напевно, — трохи розгубилася Лідія — А куди ми йдемо?

— Побачиш. — трохи дивно було бачити змовницьки-інтригуючу посмішку Ксенії.

Жінка повела Лідію вже знайомим маршрутом. Вони пішли вглиб міста. Вулиці ставали вужчими, нові будинки вимішувалися зі старими, які «бачили життя». Змінювалися не тільки локації, а й запахи. Спершу в носі лоскотало від куряви, яка здіймалася на висушених дорогах Ріміні. А коли вони увійшли в маленькі дворики, Лідія ледь вловлювала аромати квітів, свіжих страв, бензину і навіть миючих засобів. Сонце випалювало кольори з будівель і підсушувало перехожих, хоч то будо далеко за полудень.

Жінки вийшли на акуратну площу, викладену кам’яною бруківкою. Вони стояли перед великим собором, побудованим у стилі раннього відродження. Взагалі то Лідія не сильно тямила у видах архітектури, так, розрізняла на око готику, бароко чи ренесанс. Але щоб глибоко копатися в деталях, не було ні інтересу, ні бажання. То Ксенія розказувала про поважну білу католицьку церкву, навпроти якої вони стояли. Її побудували понад двісті років тому, на місці старішої, а собор називається Темпіо Малатестіано.

Лідії здалося, ніби храм вирізаний із куска крейди. От прийде зараз сюди міфічний гігант, візьме споруду в руки — і покришить її на дрібні грудочки.

— Якщо чесно, то я не сильно релігійна людина, — шепнула дівчина до Ксенії.

— Не переживай, ми не прийшли молитися. Ну, развє ти захочеш, — загадково посміхнулася вона.

Ксенія зникла за порогом церкви. Лідія й сама ступила всередину. Їй подобалося ходити влітку до храмів, бо вони миттєво обволікали все тіло прохолодою. Цей винятком не став. Спека лишилася за дверима. Кілька секунд очі звикали до темнішого приміщення.

— Ти можеш поки що роздивитися, єслі хочеш, — шепнула Ксенія і кудись шмигнула.

Лідія так і зробила. Роззиралася на всі боки, наче дитина. Колись баба на неї шикала, коли вона надто довго випитувала про малюнки на церковних стінах. Зараз дорослих тут не було. Дівчина закинула голову догори — височенна стеля, хитромудро підбита дерев’яними балками, здавалося, висіла аж у космосі.

Лідія згадала, як десь читала, що колись храми спеціально робили такими помпезними. Не спиняла навіть шалена вартість будівництва і потреба в надлюдських ресурсах. Церква повинна була справляти незабутнє враження на простих парафіян, які за життя нічого величнішого більше не бачили. Людина мала відчувати урочистість, наповнитися благоговінням не тільки до Всевишнього, а й до його намісників на землі. «Що ж, віки минули, а храм досі справляється з поставленою на нього задачею»: подумала дівчина, коли ще раз підняла голову догори. Вона стояла посеред монументальної споруди і відчувала себе манюнькою комашкою.

Ксенія все ще говорила з якимись жінками. Лідія вирішила пройтися залами собору. Тут груба простота дивним чином комбінувалася з химерними архітектурними рішеннями. Дівчину вразила трохи потріпана ліпнина, старовинні фрески, виверти декоративних елементів на стінах. Їй здалося, що надто реалістичні статуї от-от встануть зі своїх постаментів, роззирнуться і підуть у місто по своїх справах.  

Лідія ще бродила би, заглядаючи чи не в кожну шпаринку, але її покликали. Ксеня повела її в інше приміщення, де вже сиділо багато жінок.

— Галя казала, ти співаєш красіво. Може тобі сподобається, — все пояснення, яке отримала дівчина.

За мить перед жінками різного віку, різних рас (і як підозрювала Лідія різних віросповідань) вийшла пані років за шістдесят. Може й більше, тут складніше визначати вік людей. Середнього зросту, струнка, з розбурханими, добряче посрібненими кучерями. Щось заговорила італійською, а далі змахнула руками — і почалася магія.

Лідію накрив потік музики, складеної з жіночих голосів. Мелодія була до болю знайомою. Коли серед слів почула «solo noi, solo noi», згадала, що це відомий італійський хіт. Тільки жінки співали його трохи повільніше і не так зухвало, як виконавець. Мелодія лягала ніжно, без надриву, проте з легким піднесенням, від якого на душі розпускалися квіти.

По завершенні на кілька секунд запанувала тиша. Далі диригентка широко посміхнулася, похвалила хор і заплескала в долоні.

— Ще раз ету пісню будуть співати, — тихенько переклала Ксенія. — В тебе який голос?

— Сопрано, — так само прошепотіла Лідія.

— Тоді нам туда.