5.1

Небо освітлювалося все частіше, електричні заряди ставали потужнішими. Блискавки розходилися своїм павутинням по нічному небу, нагадуючи щупальці позаземних істот. Лідія ловила гарячі прожилки над головою, несамовито клацаючи цифровою камерою. Вона тремтіла. Тілом пульсував страх разом із збудженням. Вона навіть не помітила, що обличчям стікають потоки води. Стояла у екстазі, вдивляючись у природнє світлове шоу.

За мить небо засвітилося найсильніше. А за секунду загуркотіло так, ніби збоку розірвалася бомба. Лідія закричала. Аж тепер до неї дійшло, що вона геть незахищена від вакханалії природи. З несподіванки дівчина на мить дезорієнтувалася. Кинулася вбік, але ззаду її обхопили чиїсь руки. Це було дуже до речі, бо ще раз гепнув грім.

Їй стало добре від відчуття безпеки. Лідія обернулася. Саша все ще тримав її. Вона вловила його тепло і аромат. Запах шкіри п’янив сильніше за вино. Хотілося притулитися, сховатися в його обіймах, покласти голову на плече. Але щось заважало. Якась згадка з минулого.

Вона підняла голову. Саша щось говорив. Вона не чула, певно оглушив удар грому. Він взяв її за руку і поволік у двір. Навпроти біг дядько Лучо, показуючи, щоб вони ховалися у домі. Вона все ще приходила до тями. Нарешті почула Сашині нотації в стилі «чим ти думала!».

«Ну, я майже стала феніксом. Ледь не згоріла. Лишилося тільки відродитися»: здається, це були останні світлі думки Лідії за цей день. 

Сама не пам’ятала, як опинилася в будинку. З сукні та волосся капала вода. Вона стояла босоніж на другому поверсі будинку дядька Лучо і з жахом дивилася у вікно. Щоразу, як спалахувало в небі, здригалася.

— Серйозно! — Сашин голос звучав різкувато і з притиском. — Там ти не злякалася, а тут підстрибуєш?

— Я з дитинства дуже боюся грози.

— Та ну, — а тепер там з’явилися прожилки сарказму. — Я не помітив, чесне слово.

Вона все ще перебувала у дивному трансі, коли всі почуття всередині змішалися і разом загострилися. Була і п’яна, і зосереджена, і налякана, і до чортиків смілива.

— Вибач… — нарешті допетрала, що Саша взяв за неї відповідальність. — Я не хотіла завдавати клопоту.

— Не в клопоті справа. Ти мене налякала.

Вона повернула голову від вікна і подивилася на хлопця. Постійно усміхнений і веселий Саша зводив брови, і від того вони нагадували дві кумедні гусениці. Лідія закусила губу, щоб не засміятися. Зараз не час. Помітила, що його футболка також промокла наскрізь і прилипла до красивого точеного торса. Вона швидко відвела погляд. Що там не кажи, а жодна мораль не в змозі відключити гормони: хотілося простягнути руку і доторкнутися. Десь на першому поверсі метушився дядько Лучо. Приніс рушники і пледи. Лідія витирала волосся, все ще перебуваючи у цьому новому дивному стані.

— Ти ж дурниць не втнеш? Мені не треба тебе пильнувати під дверима? — здається, Сашу вже почало попускати.

— Не бійся. Сміливість у мене вичерпалася. Йду спати.

Вона переступила поріг маленької кімнатки. Здається, то могла би бути дитяча. Звичайне ліжко, біля нього письмовий стіл. Навпроти комод і прихована у стіні шафа. У фільмах звідти завжди вилазять монстри. Лідія не могла нормально спати у чужих домівках. Але зараз, поглянувши на ліжко, зрозуміла, наскільки ж втомлена. Вона зняла мокрий одяг. Вдягнула футболку, яку взяла з собою, замоталася у плед і слухала звуки італійської грози, яка поволі починала віддалятися. 

Лідія прокинулася різко, ніби хтось увімкнув її на кнопку. Сіла на ліжку. Відразу зрозуміла, де вона. На диво, спалося міцно і без снів. Може того й почувалася бадьорою. Аж тепер стало сил роздивитися навколо. В очі кидалися деталі: кілька декоративних подушок, картина на стіні, потерті дошки, віконна рама з тріщинками.

Лідія привела себе до порядку. Прислухалася, чи чути в домі рух. На другому поверсі тихо. Вона би ще посиділа в кімнаті, але страшно хотілося пити. Пішла вниз дерев’яними сходами, які вели у вітальню, суміжну з кухнею. Спускаючись, роздивлялася фото на стіні. От одне чорно-біле з молодою усміхненою парою. Певно, то дружина господаря. Більше харизматична, ніж конвенційно красива. На іншому Лідія впізнала цей будинок і двір. На знімку було багато людей. Вони не позували спеціально, проте хотілося вивчати цю світлину, як картину відомого художника. От що значить «зловити мить». 

На столику у вітальні стояло ще кілька фотографій у рамках. На одній молода сім’я дядька Лучо: він, дружина і маленька дитина років двох. Більше світлин з дітьми не побачила. Лише фото пари, яка змінювалася з віком. Знов стало сумно-печально. Життя несправедливе. Хоч воно й ніколи не обіцяло бути інакшим.

На кухні гуркнуло. Вона пішла тихенько, майже навшпиньках, щоб роздивитися, хто там порядкує. Лідія сподівалася побачити господаря, проте не Сашу в одних лиш шортах. Мабуть вперше помітила, що в нього широкі плечі і виділений чи не кожен м’яз. Він стояв розслаблений, трошки схиливши голову. Над чимось чаклував на плиті.

— А, виспалася? Я хотів будити вже, — знов легка посмішка і іскринки в очах, ніби він і не сердився вчора на неї.

Вона ледве змусила себе підняти очі й дивитися йому в обличчя. Аж тепер до неї дійшло, що тут пахне кавою. ЇЇ аромат, мов наркотик, пробирався крізь легені в кров і починав бадьорити, не гірше за сам напій. В кухні витав ще один запах, який було важко з чимось сплутати — пахнуло свіжим хлібом.

— Тут чи на дворі? — спитав її Саша.

— Що? — Лідія, здавалося, ще була в трансі.

— Снідаємо тут чи на дворі?

— Ам… не знаю. Ти як хочеш?

— Давай на дворі. Тільки накинь щось зверху, бо трохи прохолодно.

Вони знову сіли на вході у сад. Вимите листя і трава здавалися відполірованими. Замість вчорашньої спеки, а потім паркості, сьогодні повітря тішило свіжістю. Вперше за кілька днів стало легко дихати. Вони пили запашну каву, їли свіжу чіабату, политу оливковою олією з сіллю і спеціями. Дівчину завжди дивувало, чого їжа стає в рази смачнішою на природі.