Розділ V Стати зеленим феніксом

Yanni — One Man’s Dream

Саша викрутив кермо і виїхав у вулицю, що вела догори. Мотор підозріло вуркотів, колеса шипіли, Лідія молилася, аби тільки не заглухнути тут. Але сталося чудо — вони під’їхали до воріт двоповерхового будинку з кам’яної кладки з червоною, трохи потріпаною життям, черепицею і дерев’яними вікнами. Їм назустріч вийшов чоловік середніх років, середньої тілобудови і з середньою кількістю волосся на голові.

— Alexandro, mio ​​caro ragazzo. Sei venuto davvero! — чоловік розкинув руки і за мить вже обіймав Сашу і стукав його по плечах.

«Таки стереотип про італійську гостинність і гучність не такий і стереотип»: подумала Лідія. А ще згадала, що вона ж ні словечка не буде розуміти. Навряд чи цей пан говорить англійською. Українською тим паче.

— Ciao, zio Lucho! — і собі поплескував господаря Саша.

За мить він вже викладав пакунки. Привіз якісь гостинці. Лідії стало на мить незручно. Вона ж приїхала в гості з порожніми руками. Хоча й не знала, куди її везуть. Але то вже таке — лірика.

Тим часом Саша знайомив дівчину зі своїм другом. Від швидкості слів, кількості жестів і гучності сміху у Лідії голова йшла обертом. Їх лише двоє, а вони такі шумні! За кілька хвилин вона дізналася, що приємного чоловіка звати Лучо. Він тут сам господарює, відколи років з десять тому раптово померла його дружина. Займається вирощуванням оливок. Частину урожаю продає, з іншої частини сам робить олію традиційним способом. І також продає, переважно туристам.

— Дядьку Лучо, це моя подруга Лідія.

І знов тисяча і одне слово. Правда, з тону дівчина зрозуміла, що її обсипають компліментами. От чоловік дивиться їй прямо в очі і щось захоплено розказує.

— Так і будеш стояти, чи таки перекладеш?

— Дядько Лучо каже, що в тебе гарне ім’я, і його дають вродливим жінкам з тонким смаком.

— Граціє, — з милою посмішкою і сильним акцентом відповіла дівчина, сподіваючись, що Саша переклав дослівно, а не знов приколюється з неї.

— Моя подруга каже, що байдуже ставиться до оливок, — хлопець відразу перейшов до діла.

— Мама мія! — хапався за голову чоловік. — Не можна до них бути байдужими. Ходімо зі мною.

Поки дядько Лучо сипав словами, що й «нейтів спікер» загубився би у тих зворотах, вони пересікли просторий рівний двір, вистелений великим камінням. Лідія не знала, як воно точно називалося. От її баба схвалила б таке рішення — щосуботи замітати подвір’я стало би в рази простіше.

Минули кілька невисоких господарських споруд і вийшли на задній двір. Лідія на мить розкрила рота. Так напевно виглядає рай. Або хоча би вхід до нього. Геть далеко в долину звивалися в ряди оливкові дерева. Згори здавалося, що то хтось зробив покоси в гігантській траві. Акуратні вервечки стелилися нижче і нижче, зменшуючись і гублячись між іншою зеленню. Великі білі хмари відкидали химерні тіні на долину, від чого вона здавалася іграшковою. Свіже повітря лоскотало ніздрі і мозок. А цей божественний тонкий аромат оливкових дерев! Щось нереальне.

— Як же красиво, — прошепотіла сама до себе.

— Красиво, — все одно почув її Саша.

Лучо спускався вниз, жестом запрошуючи гостей, і вже щось розповідав про свої дерева. Вони пішли вимощеною стежкою в саму долину, і тепер дівчині здавалося, що вона якась комашка, яка заблудилася в зеленому павутинні. Вона так би йшла, і йшла далі, немов у трансі. Але медитувати не давали її супутники.   

За кілька хвилин Лідія так звикла до голосу дядька Лучо, що їй здавалося, ніби він ввімкнений на фоні телевізор, а Саша актор озвучки. Її новий друг дублював кожну фразу українською. Часом не встигав і скорочував балаканину, як міг. Вони прогулювалися рядами дерев з пишними кронами. За тих півгодини променаду Лідія дізналася, що оливкові дерева можуть рости тисячі років. І не просто собі рости, а весь цей час плодоносити. Щоб отримати перший урожай, треба чекати років з вісім. Часом більше. Але воно того варте. Любов і турбота, яке даєш дереву, вертається, примножується, живить і тебе самого.

— Ходімо, покажу чудо, — Саша переклав слова дядька Лучо.

Тепер вони підіймалися догори. Здавалося, що господар знав кожне дерево і міг би тут знайти дорогу навіть глупої ночі. Вони майже дісталися заднього двору, проте Лучо повів їх трохи ліворуч до великого крислатого дерева. Він погладив його по корі, ніби домашню тварину. Просто дивився кілька секунд, а тоді знов затараторив. Саша перекладав:

— Про оливкові дерева існує багато легенд. І в нашій сім’ї така є. — дядько Лучо сів на землю, ховаючись у тіні. Красива італійська мова і приємний тембр створювали затишну атмосферу. — Ось це дерево росте тут довше, ніж існує весь мій рід. Йому років з п’ятсот.

— Скільки? — мимоволі вирвалося в Лідії.

— Так, може й більше, — сміявся Лучо. Він звик, що іноземці дивуються з цього факту. Знов глянув на свій сад і продовжив. — Кажуть, колись у одного барона була непокірна дочка. Щоб втихомирити її і показати свою владу, батько, який знався на магії, перетворив її на оливкове дерево і посадив у сухий ґрунт. Сказав дочці: «Як навчишся бути покірною, то подай знак: нехай на твоїх гілках облетить разом все листя». Йшли роки, а листя не облітало. Дерево навіть плодоносило. Змучився барон чекати. Наказав зрубати його. А дерево знов пустило пагони і виросло. Тоді він накликав велику бурю. В стовбур влучила блискавка. Олива згоріла, а барон тріумфував. Проте недовго. Дерево знов пустило пагони. Тоді він не витримав такої насмішки і сам помер від злості. Правда, дочку розчаклувати не встиг, і вона досі стоїть тут. Така сама сильна і непокірна.

Лідія слухала, як дитина, роззявивши рота. Її уява малювала живі картини середньовічної Італії, злого чаклуна і прекрасної дівчини. Тим часом сонце перекотилося ближче до горизонту. В повітрі відчувалася волога. Стало парко. Певне, скоро піде дощ. Співали пташки, вітер плутався в кронах дерев. Хотілося розтягнути цю мить настільки довго, наскільки це можливо.